Mennonite
                    ArchitectureThe gate at
                    Juschanlee


Mennonite Centre Homepage  Title page   Introduction  Chapter 1Chapter 2Chapter 3Chapter 4Chapter 5Chapter 6Chapter 7Chapter 8, Chapter 9, Chapter 10Chapter 11, Chapter 12, Chapter 13, Chapter 14, Chapter 15, Chapter 16, Chapter 17, Chapter 18, Chapter 19


Колонія Шляхтин – Баратов
Розділ 14
Загальний огляд
Колишні колонії Шляхтин та Баратов розмістилися приблизно на відстані 100 км на захід від колонії Хортиця та 30 км на північний схід від міста Кривий Ріг. Колонія Баратов була заснована у 1872 р., коли адміністрація колонії Хортиця отримала 3 691 десятину землі від князя Репніна, заплативши за неї 121 800 карбованців (33 карбованці за десятину). Землі знаходилися у Мар’янівській волості Катеринославської губернії. Дочка князя, яка була замужем за графом Баратовим, допомагала з купівлею-продажем землі. Колонію назвали на її честь. Тут було утворено два села – Ной-Хортиця та Гнаденталь.
До нової колонії з Хортиці переселилася 71 родина. Більшість з них не мала власної землі. Кожна сім’я отримала по 50 десятин землі. Приблизно 94 десятини залишились у резерві общини. Гроші за оренду тієї землі вирішили у майбутньому використати на купівлю нових угідь. У той час, коли представники колонії Хортиця вели переговори про купівлю Баратова, їм стало відомо і про інші угіддя, які можна було придбати на північ від волості Веселі Терни. Отже, в 1874 р. управління Хортицької колонії викупило додатково ще 4 187 десятин землі від капітана Шляхтина, вартістю 40 карбованців за десятину. Загальна сума становила 167 480 карбованців. Ще 80 родин з Хортиці дістали змогу переселитися у два нових села – Грюнфельд та Штайнфельд. Кожна з тих родин отримала по 50 десятин. Більшість колоністів були молодими, безземельними, і лише деякі з них мали досвід у фермерстві. Вони не знали, як краще забезпечити стабільність та акумулювати капітал для громадських проектів.
Облаштування сіл, будівництво садиб, висадження дерев – усе це реалізувалося за традицією колонії Хортиця. Однак засади адміністрування нових поселень різнилися від практики, що використовувались для інших колоній. Так, наприклад, села колонії Баратов були включені до сусідньої волості, якій підпорядковувалося й українське село – Мар’янівка. Села Шляхтина підпорядковувались волості, центр якої розмістився в українському селищі Терни.
Вести землеробство на цих землях у перші роки було не легким завданням. З часом ситуація поліпшилася. Почали розвиватися промисловість та торгівля, і села поступово ставали багатшими. Було збудовано цілу низку парових млинів, фабрик, що виготовляли переважно сільськогосподарську техніку. Білий пісок з берегів р. Саксаган використовували для виготовлення білої цегли та гіпсової ліпнини. Важливим джерелом прибутків стало розведення коней. В 1918 р. населення обох колоній становило 1 540 осіб.
Колонії дуже сильно постраждали за часів Громадянської війни, коли менонітські села захоплювали як махновці, так й інші місцеві банди. У 1920-х роках щонайменше 1 000 менонітів – мешканців цих колоній емігрувало до Канади. На їхнє місце відразу ж прибули нові безземельні колоністи. Збереглися відомості, що у 1927 р. було утворене нове село – Хохфельд, що лежало на південь від Грюнфельда та за кілька кілометрів на захід від Гнаденталя. Переселенцями стали німці, у більшості своїй меноніти, що з’їхались з різних колоній. Починаючи з 1929 р., села перетворювались на колгоспи, а з часом багатьох мешканців заслали до таборів. Невелика кількість менонітів, що пережила колективізацію, чистки та голод, покинула колонії у 1943 р. разом з відступаючими німецькими військами. Села під час наступу були сильно зруйновані Радянською Армією. До нашого часу збереглося небагато менонітських пам’яток.
Список сіл колишньої колонії Шляхтин- Баратов :

Назва поселення

Інша назва

Сучасна назва

Гнаденталь (1872) 

Водяне

Маяк

Грюнфельд (1874) 

Зеленополь

Зелене Поле

Ной-Хортиця (1872) 

Нова Хортиця

Новохортиця

Хохфельд (1927) 


Високе Поле

Штейнфельд (1874) 

Кам’янополь

Кам’яне Поле


Гнаденталь
Село засноване у 1872 р. одночасно із заснуванням колонії Баратов. У ньому облаштували 35 господарств, кожне з яких розмістилося на 50 десятинах землі. 21 родина переселенців прибула з села Хортиця, 4 – з Юденплану, а 10 – з різних дочірніх колоній. Село забудували у традиційній манері, з головною вулицею, що найчастіше проходила паралельно до річки або струмка, з садибами фермерів по обидва боки. Річечку у Гнаденталі з обох кінців села перегородили греблею, що полегшило водопостачання. На південній окраїні села, на боковій вулиці містилися садиби тих мешканців, що не мали землі. Вулицю називали Анвогнер (безземельна).
З 1873 р. у селі діяла початкова школа. В 1890 р. будівлю збільшили у розмірах. Тут також працював магазин, млин-топчак та кілька інших млинів. Паровий млин планували збудувати у 1918 р., але будівництво так і не розпочалося. У 1898 р. село налічувало 364 мешканці. Між 1907 та 1913 роками 30 родин переселилися до інших нових дочірніх колоній, і населення скоротилося до 300 осіб. У 1930 р. у с. Гнаденталь радянська влада організувала колгосп “Червоний ранок”. Як менонітське село перестало існувати у 1943 р. До нашого часу у селі залишилося три менонітські будівлі: сільська школа та два житлові будинки. Сьогодні село має назву Маяк.
1. Сільська школа
Будинок школи звели у 1873 р. На цегляних стінах під карнизом можна побачити декоративний орнамент, а на торцях – пілястри. Вірогідно, що будинок декілька разів перебудовувався. Для того, щоб підкреслити пілястри та обрамлення вікон, стіни будівлі пофарбували у різні кольори. Вхід до будинку теж було перебудовано. У наш час дах вкритий шифером, а дерев’яні фронтони та конструкція даху не є автентичними.
Грюнфельд
Село Грюнфельд постало у 1874 р., коли колонія Хортиця заснувала колонію Шляхтин. Більшість колоністів прибули з села Айнлаге Хортицької колонії. Декілька родин приїхали з села Іваненко, що було засноване набагато раніше на орендованій на південному березі р. Дніпро землі. Тоді переселенці розібрали свої будинки та привезли їх до Грюнфельда. Усього в селі налічувалося 40 фермерських господарств, кожне з яких розташовувалось на 50 десятинах землі. Село було сплановано у традиційний спосіб: мало головну вулицю, з обох боків якої розташовувались садиби. Грюнфельд не мав ріки, але воду можна було брати з кількох струмків, які перегородили греблями, створивши водосховища.
Окрім головної, у селі була ще й бічна вулиця, що перетинала головну у центрі села, поблизу школи та церкви. На кількох другорядних вулицях на окраїнах села мешкали безземельні.
Будинок сільської школи звели у 1875 р. Тієї ж осені заклад почав працювати. До будівництва церкви (1909 р.) богослужіння проводили у приватних будинках або технічних стодолах. У 1888 р. в селі почала функціонувати велика фабрика Йоганна Фрізена, на якій виготовляли сільськогосподарську техніку. Село мало два великих млини на паровій тязі (Ремпеля, Шелленберга), ливарню, три кузні, цегельню, прес для витискання соняшникової олії та сироварню. Мешканці користувалися послугами аптеки, двома магазинами та фотосалоном. Також в селі знаходились лікарський кабінет, пожежна станція та в’язниця.
Значення села як промислового центру зросло у 1885 р., коли до Грюнфельда проклали залізничну колію Кривий Ріг – Катеринослав. Можливість знайти у селі роботу, особливо на фабриці Фрізена, привернула увагу багатьох місцевих мешканців. Тому поступово село з суто менонітського перетворилося на багатонаціональне. В 1897 р. кількість населення складала 415 мешканців, а у 1918 р. тут мешкало 590 осіб. В 1929 р. у селі створили колгосп «Першого Травня». Сьогодні колишній Грюнфельд має назву Зелене Поле. У ньому збереглося досить багато пам’яток менонітської культури, а на кладовищі – кілька менонітських поховань.
Турист Джон Фрізен, подорожуючи селами цієї колонії в 1994 р., так описував свої враження:
«До сьогодні збереглося основне планування селищ того часу. Домінує головна вулиця у центрі села, яка забудована садибами з обох боків. Однак не можна не помітити, що тут відбулися великі архітектурні, соціальні, політичні та релігійні зміни. Не існує вже сільського уряду, не організовують різноманітних заходів на шкільному подвір’ї як це було колись, не моляться в неділю у церкві. Не існує типових фермерських садиб зі стайнею та стодолою під одним дахом...
Що дійсно збереглося, так це чиста сільська вулиця, забудована маленькими нефарбованими будиночками, у яких оселилися колгоспники. При кожній хаті є невеличка ділянка землі, у садах ростуть тінисті фруктові дерева, за будинком розмістився город. До кожної садиби ведуть металеві ворота. На подвір’ї завжди є ще кілька маленьких забудов, таких як курник або свинарник...
Якщо пройтися вздовж сільської вулиці, то можна побачити дерева, які ростуть хаотично та безладно. У забудові тут і там проглядаються типові риси колишньої менонітської архітектури. У центрі села крізь листя дерев бачимо відблиск білих стін церкви. Обіднє сонце щедро освітлює будівлю. Коли стає видно фасад церкви, глядач з подивом усвідомлює, яке сильне враження справляє ця будівля навіть зараз...».
1.Будівля Менонітської церкви.
Церкву у Грюнфельді відкрили 27 жовтня 1909 р. Вона розмістилася у центрі села, на перетині головної та бічної вулиць. Вхід розташовувався з боку фасаду. Цегляні стіни церкви перерізалися видовженими готичними вікнами, невелике кругле вікно на фронтоні нагадувало розету готичних соборів. Від вулиці подвір’я відгороджувалося цегляним парканом.
Церква перестала діяти 16 жовтня 1929 р. Спочатку у будівлі зробили зерносховище, пізніше – стайню, де тримали биків, потім – шкільний гуртожиток. З 1941 по 1943 роки церква знову була діючою, а після війни тут відкрили клуб та кінотеатр. В 1991 р. споруду колишньої Менонітської церкви віддали православній громаді села. Цій події передувала велика робота місцевого священика, який дізнався, що колись у будівлі знаходився молитовний будинок. Це спонукало його вимагати у влади будинок для церковних потреб. Він виявив бажання побачитися з тими, хто свого часу молився у храмі, і попросити благословення у них на відкриття нової церкви. Менонітська Церква Канади прислала священику листа, у якому підтримувала бажання відкрити у селі православний храм. У листі також були й такі слова: «Нехай Господь Бог благословить цей дім та заходи, що будуть відбуватись у ньому... Ми б хотіли, щоб наші люди завжди могли відвідувати Зелене Поле як гості».
З часом будинок частково перебудували. Зовнішні стіни вкрили легкою штукатуркою, крізь яку добре проглядається цегляна кладка. На жаль, після Другої світової війни високі готичні вікна були замуровані. Черепиця поступилася місцем шиферу, фронтони обшили дерев’яними дошками, оминаючи маленьке кругле віконце. Дошки нещодавно пофарбували у темно зелений колір. Інтер’єр Менонітської церкви повністю пристосували до літургійних вимог Православної Церкви.
2. Будинок Якова Ремпеля
Цей будинок збудував власник парового млина з с. Грюнфельд Яків Ремпель. Його стіни викладено гарною кладкою з декором, який розташовується довкола вікон. Дім знаходився паралельно до вулиці, а до нього примикав млин. В 1920-х роках будинок служив як гуртожиток для учнів середньої школи, яку заснували у Грюнфельді. Віднедавна будинок почав серйозно руйнуватися.
3. Сільська школа
Школу у селі звели в 1875 р. Під карнизом проходить декоративний пасок, що оздоблює стіни, у кутах – цеглою викладені пілястри. Дім ґрунтовно перебудувався. Дерев’яне обрамлення вікон та ставні були знищені, стіни помальовані фарбою, черепицю замінено на шифер. Фронтони ремонтники обшили дерев’яними дошками. З одного боку будинок добудували.

4. Будинок Йоганна Фрезе
Цей доволі великий будинок збудовано у 1893 – 1894 роках. Його власником був фабрикант Йоганн Фрезе. Дім розмістився неподалік від фабрики, паралельно до вулиці. Стиль цього будинку є комбінацією модерну та менонітських традицій, за якими стайня та стодола примикали до будинку. Будинок все ще експлуатується. Дах вкрито шифером, а зовнішні стіни пофарбовані. Усе ще проглядається гарна цегляна кладка. Стайню та стодолу розібрали.
5. Фабрика Йоганна Фрезе
Йоганн Фрезе заснував свою фабрику в 1888 р.. До Грюнфельда він перебрався з с. Шонеберг колонії Хортиця у 1887 р. За професією Фрезе був мебельником та ковалем. Свою кар’єру він починав з ремонту та вдосконалення різноманітної техніки, а потім і сам почав виготовляти обладнання для фермерства. Він вважав  Грюнфельд гарним місцем для заснування фабрики, оскільки селище було наближено до залізничної колії. Фабрика виготовляла різноманітну сільськогосподарську техніку, включаючи плуги, сіялки, снопов’язалки, молотарки та віялки. Продукція користувалася попитом. Згодом фабрика перетворилася на великий комплекс. У свої найкращі часи на виробництві працювало до 140 робітників. Фрезе збудував для них житло  неподалік від фабрики. У фабричний комплекс входили кухня та їдальня для працівників. У 1917 р. фабрика перестала функціонувати, її остаточно закрили за часів радянської влади. На території колишнього закладу Фрезе до наших днів збереглося кілька споруд Тепер тут розмістився шпиталь для психічно хворих та емоційно неврівноважених людей.
6. Кладовище
Віднайдено та ідентифіковано такий нагробок:
• Анна Фрезе (з родини Петерс)
8 серпня 1853 – 15 серпня 1915

Ной-Хортиця

Село Ной-Хортиця засноване у 1872 р., коли колонія Хортиця започаткувала  дочірню колонію Баратов. Більшість колоністів прибули на нові землі із села Хортиця, назвавши нове село іменем свого попереднього поселення. Ной-Хортиця була запланована у традиційний менонітський спосіб: головна вулиця із садибами по її обидва боки. Подвір’я з одного боку виходили до струмка. З південного боку струмка селяни збудували греблю, що забезпечувало їм можливість накопичувати воду. Спочатку у селі було утворено 36 господарств, кожне з яких розташовувалося на 50 десятинах землі.
Окрім головної, село мало й бічну вулицю, що проходила неподалік від центру села. На ній, у місці перетину головної вулиці, розмістилися церква, школа та сільський магазин. По інший бік від струмка жили безземельні мешканці Ной-Хортиці. Школа у селі почала діяти з 1873 р. У 1890 р. її будівлю значно розширили. Богослужіння спочатку відправляли у приватних будинках та стодолах, аж поки у 1908 р. не збудували нової споруди церкви. Вона діяла до 1929 р., коли влада зробила в ній школу. У селі працював вітряний млин та магазин. У 80-х роках ХІХ ст. Генріх Дік збудував у Ной-Хортиці новий потужний паровий млин. Наступний подібний млин звів Петер Ремпель. Обидва млини були побудовані з каменю.
У 1898 р. населення Ной-Хортиці налічувало 390 осіб, а у 1918 р. зменшилося до 300. Загальна площа сільських угідь становила 1 895 десятин. Після 1928 р. усю землю конфіскували та націоналізували. Тут був організований колгосп «Надія». Сьогодні село називається Новохортиця. Збереглося лише кілька менонітських споруд. Нагробки старого менонітського цвинтаря використані новими господарями під будівництво фундаментів. Однак не всі. Ідентифіковано кілька нагробних плит, на яких можна прочитати прізвища. Серед них:
• Йоганн Браун
26 лютого 1860 – 20 вересня 1902



Штейнфельд

Село постало у 1874 р., коли заснували колонію. Більшість нових колоністів прибули із селища Кронсвайде, що на Хортиці. На новому місці вони створили 40 господарств, кожне з яких мало 50 десятин землі. Спочатку село розмістилося на території, що часто затоплювалася водами ріки Саксаган, але після кількох паводків Штейнфельд перенесли на вищу місцевість. План села відповідав усім менонітським традиціям: головна вулиця з садибами та декілька менших вулиць, що її перетинали.
Будівництво школи у селі завершили в 1876 р., і того ж року у вересні у школі почали навчатися діти. Церкви не будували, а служби проводили у приватних домах та стодолах. У 1898 р. в селі зареєструвалася громада Менонітської Братської Церкви. Тоді ж вона придбала великий будинок, який перетворили на молитовний будинок. В 1893 р. у Штейнфельді також розмістилася організація, яка мала  вирішувати проблеми сиріт у регіоні. Вона функціонувала до 1925 р. Ріка поблизу була багата на рибу, і це дозволяло багатьом розпочати риболовний бізнес, який приносив чималі доходи селу. У Штейнфельді не було так багато промислових об’єктів, як в інших селах. Тут діяло кілька вітряних млинів, один паровий млин Вільмса та фабрика з виготовлення соняшникової олії. Пізніше у будівлі фабрики зробили гуртожиток для сезонних працівників. До 1925 р. тут також діяли магазин та цегельня. Чудовий білий пісок з берегів ріки використовували для виготовлення білої цегли та ліпнини. Його також продавали в інші села. Селяни часто посипали ним земляні підлоги у хатах.
У 1898 р. в поселенні мешкало 335 осіб, а в 1918 р. кількість населення зросла до 350. В 1928 – 1929 роках у селі організували колгосп «Труд». Правління колгоспу розмістилося у двох колишніх приватних будинках О. Мартенса та Д. Шапанського. Будинки збереглися й досі, хоча решта села була вщент зруйнована під час відступу німців у 1943 р., а потім і наступу радянських частин. Сьогодні село називається Кам’яне Поле.

1. Будинок-стайня Д. Шапанського

Цей цегляний будинок звели в 1910 р. паралельно до вулиці, що було нетрадиційно для менонітів, оскільки  більшість будинків в колоніях будувалася перпендикулярно до неї. Із житлової частини будинку до стайні можна було дістатися через перехід. Стайня, у свою чергу, переходила у стодолу, де тримали техніку. У плані будинок мав г-подібну форму. Він був дещо більшим за типові менонітські житла. У 1929 в ньому розмістилася контора місцевого колгоспу. Нині він використовується як житловий. Будинок у південній частині трохи збільшили. Тепер його зовнішні стіни вкриває штукатурка, однак довкола вікон все ще можна розпізнати автентичний декор. Стіни стайні побілені. Автентична черепиця замінена на шиферні листи.

2. Будинок-стайня О. Мартенса

Цю садибу з будинком-стайнею звели у 1910 р. Дім стояв паралельно до вулиці і сполучався зі стайнею. Між ними був запроектований перехід – сіни. Улітку там містилася літня кухня. Цей цегляний будинок був дещо більшим, ніж решта менонітських будинків у селі. Це й вирішило його долю у 1929 р., коли  тут розмістилася контора колгоспу. Стіни у наші дні пофарбовані, але цегляний орнамент все ще проглядається. Стайня побілена, а дах обох споруд перебудовано та вкрито шифером. Перехід між житлом та стайнею розібрали.