Mennonite
                  ArchitectureWW I Red Cross
                  Training School


Mennonite Centre Homepage  Title page   Introduction  Chapter 1Chapter 2Chapter 3Chapter 4Chapter 5Chapter 6Chapter 7Chapter 8, Chapter 9, Chapter 10Chapter 11, Chapter 12, Chapter 13, Chapter 14, Chapter 15, Chapter 16, Chapter 17, Chapter 18, Chapter 19


Колонія Ігнат’єво  
Розділ 16
Загальний огляд
В 1889 р. колонія Хортиця придбала 14 125 десятин землі у Бахмутському районі Катеринославської губернії. Вдова графа Ігнат’єва отримала за продану менонітам землю 924 400 карбованців. Нові угіддя знаходились поблизу від станції Залізна на магістралі Харків–Маріуполь та на берегах річки Кривий Торець. 244 менонітські родини, які не мали землі на Хортиці, оселилися на новому місці. Головним заняттям колоністів було сільське господарство, прибутки від якого зробили колонію процвітаючою та заможною. Для виготовлення борошна у колонії збудували 12 млинів та кілька фабрик, більшість з яких розмістилася у селі Нью-Йорк.
Нова колонія складалась з 7 селищ. П’ять перших поселень було засновано в 1889 р. Через рік утворилося с. Ігнат’єво. Того ж року, після того, як частина мешканців села Романівка вирішила змінити місто поселення, виникло село Олексіївка. Спочатку поселення були зареєстровані за порядковими номерами, і лише через деякий термін вони діставали особистої назви. Більша частина угідь раніше була цілиною, землі якої ніколи не оброблялись. Лише село Ігнат’єво було засноване на території колишнього панського маєтку, ретельно доглянутого, з кількома гарними спорудами. У більшості нових селищ були побудовані школи. У колонії також відкрили дві середні та одну жіночу школи. Колоністи належали або до общини Менонітської церкви у Нью-Йорку, або до Менонітської Братської церкви у Миколаївці. Колонія не мала власної адміністрації. Села підпадали під юрисдикцію різних місцевих волостей.
В 1914 р. колонія налічувала 1 499 мешканців. Того ж року тут відбулися великі святкування з нагоди 25-ї річниці утворення колонії. Головні заходи проводились у Нью-Йорку – центральному селищі колонії. Під час Громадянської війни колонія зазнала великих людських та матеріальних втрат. Особливо трагічним видався для колоністів лютий 1919 р., коли армія Махна неодноразово атакувала село. І, хоча в 1920-х роках спостерігалось деяке економічне поліпшення, продовжувалося воно недовго. Перед тим, як німецькі війська зайняли цю територію, усе менонітське населення було депортовано. До наших часів у поселеннях залишились деякі матеріальні свідоцтва колишньої менонітської присутності. Більшість з них знаходиться у с. Нью-Йорк. Нажаль, велику кількість менонітських будівель знищено, а будівельні матеріали використано для зведення менших домів та інших споруд.
Список сіл колишньої колонії Ігнат’єво:

Назва селища

Інша назва

Сучасна назва

Ігнатівка (1890) 

№ 6

Гнатівка

Катеринівка (1889)

№ 1 / Рози Люксембург

Катеринівка

Леонідівка (1889) 

№ 3

Леонідівка

Ніколаївка (1889) 

№ 5 / Кронштадт

Правдівка

Нью-Йорк (1889) 

№ 4

Новгородське

Олексіївка (1890) 

№ 7

Зоря

Романовка (1889) 

№ 2

Романівка


Ігнатівка
Ігнатівка – останнє селище колонії, засноване в 1890 р. на території площею 1 443 десятини. Переселенцями були селяни з колонії Хортиця, які заснували 24 фермерських господарства, кожне з яких розмістилося на 60 десятинах землі. Земля довкола села була гористою, неродючою, і селяни збирали набагато нижчі врожаї, ніж в інших селах. Сади також не відрізнялись родючістю. Меноніти з навколишніх селищ вважали, що низькі врожаї були спричинені не об’єктивними умовами – менш родючою землею, а тим, що мешканці Ігнатівки начебто були менш працьовитими.  Навіть будинки тут будували меншими та нижчими. Отже, доброго враження на сучасників село не справляло. Наприклад, будинок, у якому розмістилася школа, був збудований з цегли-сирцю та за формою був низьким та вузьким. В одному класі могли розміститись до 40 учнів. У селі діяло два млини та маленький магазин. В 1898 р. кількість населення складала 191 особу. Спочатку село значилося за порядковим номером 6. Сьогодні воно відоме як Гнатівка. Кілька колишніх менонітських будинків все ще знаходяться у доброму стані.
Катеринівка
Село започатковано в 1889 р. Воно стало першим поселенням колонії Ігнат’єво і тому значилося під номером 1. Свою назву село отримало на честь Катерини ІІ. У селі було започатковано 39 господарств, кожне з яких розміщувалось на 60-ти десятинах землі. Загальна площа угідь становила 2 407 десятин. Катеринівка стала останнім північним селом колонії. Воно знаходилось на південному березі річки Бик, притоки Кривого Торця. Береги були крутими та спадистими. Землеробство було головним господарським заняттям менонітів. До приходу нових хазяїв рівнинні землі не оброблялась у продовж довгого часу. Поступово село почало багатіти. Розведення худоби та фруктових дерев приносило прибутки. Тільки з продажу фруктів селяни заробляли від 300 до 400 карбованців на рік, а у сприятливі роки ця сума подвоювалась.
Відвідувачі згадували, що село має чепурний вигляд та прекрасні сади. Усе це створювало гармонійний образ Катеринівки. Кожне подвір’я включно із садом було завдовжки 335 м та завширшки 61 м. Село мало велику школу, паровий млин (Й. Тіссена), розсадник фруктових дерев (Леткемана); невелику фабрику, що виготовляла зерноочищувальні машини, сіялки та плуги; два магазини, один з яких був філією кооперативного магазину с. Нью-Йорк. З обох кінців села знаходились вітряні млини. В 1898 р. населення Катеринівки становило 302 особи. Після Першої світової війни на східній частині села додалося ще 10 малих господарств. Після революції село було перейменовано на честь німецької революціонерки Рози Люксембург. Сьогодні село зберігає свою попередню назву – Катеринівка. На території поселення не залишилось свідоцтв менонітської культури. Місцеві жителі стверджують, що менонітська Катеринівка знаходилась за кілька кілометрів від сучасного селища.
1. Будівля сільської школи
Велика будівля школи була зведена в 1912 р. після того, як стало очевидним, що стара школа зовсім непридатна для навчання дітей. У новому будинку розміром 12,8 х 32 м містилося три класних кімнати, вчительська, широкий коридор та житло для двох родин викладачів. Школа мала цегляні стіни та металевий дах. Будинок обігрівався гарячою водою. Великі вікна робили приміщення школи дуже світлими та сонячними. Фасад головного входу був прикрашений арочним вікном. Його центральна частина була збудована у вигляді ризаліту з фронтоном. Вартість будинку становила 10 000 рублів. За спорудження школи відповідав В. Классен. Урочисте відкриття закладу відбулось 2 вересня 1912 р. Будинок колишньої  школи меноніти віддали під церкву. Обидві будівлі не збереглися.
2. Будинок-стайня Вільгельма Классена
Цей великий будинок зі стайнею було збудовано у 1906 р. з цегли та глиняної черепиці. Проект будинку був дуже нетиповим. Споруда, спланована у вигляді літери Т, фасадом розташовувалась паралельно до вулиці. Стодола примикала до стайні під прямим кутом. Великі вікна мали дерев’яні ставні, а фронтонні – збудовані у формі арок. Усе це не було властиве для традиційних будівель колонії Хортиця. Такі ж самі арочні вікна прикрашали й стайню. Над дверима знаходився напис німецькою “Willkommen” (Ласкаво просимо!). Дерев’яний паркан відгороджував будинок від решти подвір’я. Криниця у центрі була вкрита різьбленим дерев’яним дашком. До нашого часу будинок не зберігся.
Леонідівка
Леонідівка – село, засноване у 1889 р. на західному березі річки Кривий Торець – розташовувалось за кілька кілометрів на північ від  поселення Нью-Йорк. У ньому поселенці організували 30 фермерських господарств, кожне з яких мало по 60 десятин землі. Загальна площа сільських угідь становила 1 800 десятин. Якість землі сприяла вирощуванню зернових. Селяни також тримали худобу, переважно коней. Фрукти меноніти не вирощували, оскільки земля під сади не надавалася. Леонідівка мала проблему водопостачання, оскільки під ґрунтом залягав масивний шар каміння, який не піддавався навіть дії динаміту. У селі працювали чотири млини, магазин, фарбувальна майстерня та сільська школа. Леонідівка значилася під номером 3. В 1897 р. кількість населення складала 242 особи. Нині Леонидівка відома під старою назвою. У селищі не залишилось свідоцтв колишнього  перебування менонітів.
1. Будинок сільської школи
Будівництво школи закінчилось в 1892 р. Меноніти звели її у традиційний спосіб, розташовуючи паралельно до вулиці. Школа була кам’яною, гарно декорованою, особливо ошатною у наріжниках та вздовж карнизу. Дах було вкрито пофарбованим металом. Будинок оточувала огорожа у вигляді стовпчиків. Хоча спочатку школа мала дві класні кімнати, пізніше, в 1911 р., коли зменшилась кількість учнів, її переобладнали на однокласну. Тоді у школі навчалось від 40 до 50 учнів.
Ніколаївка
Ніколаївка заснована в 1889 р. як одне з найперших поселень у новоствореній колонії Ігнат’єво. Спочатку воно отримало назву Кронштадт, але також згадувалось під номером 5. В 1894 р. влада наказала змінити назву на Ніколаївку. У селі нараховувалось від 45 до 50 господарств, які мали по 60 десятин землі, і лише деякі з них володіли меншим наділом – по 30 десятин. Селяни належали до Менонітської Братської церкви, а Ніколаївка була центром релігійної громади тієї церкви у колонії Ігнат’єво. У 1892 р. в селі збудували школу на два класи. Інколи її використовували для богослужінь. Саме для цього у приміщенні були встановлені кафедра та місце для хору.
Оскільки земля була дійсно родючою, село швидко багатіло, а мешканці почали будувати великі будинки, стайні та конюшні. Тут діяло три млини, майстерня з виготовлення меблів (окрім меблів тут виготовляли брички), а також працювала взуттєва майстерня. У 1890-х роках Яків Нібур заснував у Ніколаївці триповерховий паровий млин. В 1906 р. громада збудувала середню школу, а  через кілька років була куплена додаткова ділянка землі для  розширення учбового закладу. Після перебудови у будівлі налічувалося три класних кімнати, бібліотека, лабораторія та кілька вчительських квартир. Школу офіційно відкрили в 1911 р. за розпорядженням Міністерства освіти. Після 1915 р. до школи почали приймати дівчат.
Село зазнало великих втрат під час революції та Громадянської війни. Єдиною допомогою під час голоду 1921–1922 рр. були обіди, які надавались селянам Менонітським центральним комітетом (США). Під час непу умови життя та економічної діяльності дещо поліпшилися. В 1928 р. усю приватну власність націоналізували та передали до колгоспу. В 1930-х рр. багато менонітів було вислано до сибірських таборів. Сади та огорожі садиб у скрутні часи використали як дрова для опалення. За часів Другої світової війни селяни втратили житло, багато будинків було зруйновано. Сьогодні село має назву Правдівка. Хоча деякі споруди, у тому числі млин Нойфельда, були зруйновані та розібрані на будматеріали, у поселенні збереглося доволі багато свідоцтв менонітського минулого.
1. Будівля школи-церкви
Одразу ж після заснування села у його центрі, паралельно до вулиці, общинники збудували школу. Цегляна споруда прикрашена декоративним орнаментом. Усередині будівлі стіни були пофарбовані у білий колір. Великі вікна добре освічували інтер’єр та створювали прекрасну вентиляцію. На подвір’ї розмістився майданчик, а довкола будівлі було висаджено багато дерев. Меноніти розраховували використовувати будинок не тільки як школу, але й і для проведення богослужінь. За проектом, церква відрізнялась від традиційних будівель цього типу: вона не мала високих стель і типового залу. У центрі, біля східної стіни, розташовувалась  кафедра, а підвищення з одного боку було продовжене для розміщення хору. З протилежного боку знаходились лави, які учні займали під час богослужінь. Вхід, гардероб та велика кімната для жінок розмістилися із західної частини будинку. Приміщення було поділене перегородкою на два довгі прямокутники. З кожного боку перегородки містилися розгорнуті у напрямку дошки та вчительського столу лави, кожна з яких була розрахована на 8 учнів. Дошки та вчительські столи знаходились з протилежного боку від кафедри та підвищення. У широких проходах вздовж стін стояли лави, які вміщали до 5 дорослих. Під час богослужіння лави розгортали до кафедри. У будні, під час навчання, дерев’яна перегородка заввишки 1,2 м ділила приміщення на дві класні кімнати.
Чоловіки під час богослужіння розташовувались зліва, а жінки – справа. Дорослі прихожани зазвичай сиділи на лавах, а діти – за партами, але задом наперед, оскільки парти стояли повернутими до дошок, а не до кафедри. Коли збиралося багато гостей, до інтер’єру додавали ще й крісла.
Інша частина селян Ніколаївки належала до Менонітської церкви. Вони молилися у тій самій споруді почергово з Менонітською Братською церквою. Сьогодні будинок школи-церкви все ще експлуатується, але у перебудованому вигляді: до нього додано непропорційно великий ґанок, стіни пофарбовано у рожевий колір, а замість черепиці на дах покладено шифер.
2. Менонітський будинок
Колишній менонітський будинок стоїть паралельно до вулиці. Його цегляні стіни були різнокольоровими. Будівельник майстерно використав клінкер – особливу кладку. У кладці використовували цеглу різних кольорів, що створювало цікавий барвистий ефект шахової дошки. Вікна прикрашали дерев’яними рамами, пофарбованими у темно-зелений колір. Зараз у будівлі міститься православна церква. Дах будинку був перебудований, і тепер його вкриває шифер. До фасаду додано вестибюль, збудований також з використанням традиційною цегляної кладки. Новий вестибюль намагалися прилаштувати до головної споруди.
3. Будівля складу
Будинок збудовано у радянські часи для розміщення  колгоспної техніки. Збереглися свідоцтва,  що цегла, з якої він був зведений, була взята зі зруйнованого млина Якова Нойфельда, що знаходився з протилежного боку вулиці. Одна частина даху складу була вкрита шифером, інша – черепицею. Зовнішні стіни будинку викладені англійською кладкою.
4. Менонітський будинок
Колишній менонітський будинок був збудований з цегли. Його боковий фронтон покривають дерев’яні дошки. Наріжники будинку зведені з декоративної цегли у формі пілястрів. Такий декор в цілому є типовим для Ніколаївки. Будинок перебуває у доброму стані. Дерев’яні декоративні рами та ставні пофарбовані у білий та синій кольори. Дах – шиферний.
Нью-Йорк
Село засноване у 1889 р. на західному березі річки Кривий Торець. Неподалік містилася залізнична станція Залізна. Село було позначене порядковим номером 4. Загальна площа сільських угідь становила 3 138 десятин. Нью-Йорк став найбільшим та найважливішим селом колонії. Його назва була обрана на прохання дружини графа Ігнат’єва, яка була американкою і сумувала за батьківщиною. У селі залишилися споруди старого графського маєтку, де переселенці розмістились першої зими. Один з графських будинків було пристосовано під церкву. Решту споруд у маєтку переобладнали під житло. Ці гарно оздоблені будинки надавали селу особливої привабливості. Окремі споруди сполучалися підземними тунелями. Пізніше, коли селяни стали багатшими, деякі з них будували свої будинки у стилі графського маєтку.
Зберігся опис села, що датується 1912 р.: «Нью-Йорк на сході межує з лінивими та болотистими водами річки Торець, а на заході – з високою урвистою скелею. З тієї скелі відкривається особливо гарний вид на село. Спрямовуючи погляд на північ, можна побачити земельні угіддя.., на південь – парові млини, фабрики та інші споруди. З того місця, де скеля не така крута, відкривається вид на будинки, що стоять поруч купками... Далеко за селом ми бачимо гарно зорані поля зернових, за ними – залізничну станцію та мальовничі російські села. Далі на горизонті з’являються шахти, які справляють понуре враження, особливо у темну ніч... Усі орні землі знаходяться на горбистому боці села. Їх перерізають численні глибокі та порослі деревами долини... Ці лісисті долини площею 400 десятин є перлиною степу. У лісі, ближче до села, знаходиться ставок... Виглядає він пречудово... На жаль, цей подарунок природи недостатньо оцінений та доглянутий мешканцями. Тут часто можна побачити дерева з обдертою корою, що губить дерева. Так роблять переважно фабричні робітники, шукаючи дешеві дрова...».
Головними зерновими культурами у селі були пшениця, овес та кукурудза. Окрім цього вирощувалися кавуни та картопля. В 1912 р. вже дуже широко застосовувалися механічні жатки, двигуни, які привозили із-закордону. Лісисті долини були ідеальним пасовищем для худоби. Фабричні робітники та шахтарі охоче купляли у селян молоко, масло та інші продукти. Сади теж давали непоганий прибуток. Хоча ріка Торець, з одного боку, а скеля, з іншого, утворювали природні кордони, не даючи садам розростатися, фруктів, що збирали селяни, вистачало й для продажу. Окрім того, у Нью-Йорку було засаджено декілька виноградників. Численні підземні джерела забезпечували селище питною водою. Особливо гарні врожаї давали ті сади, що знаходились біля лісу та за ставком. Ще за графських часів ті сади називалися колоністськими. Ліси простягалися на великі території. Улюбленим місцем селян для проведення пікніків була велика лісова лощина. За радянської влади її перекрили та зробили велике озеро з пляжем. Зазначимо, що першу греблю на Торці, що розташовувалась із західної частини села за полями, збудували меноніти.
Школа була збудована одразу ж після заснування села. Спочатку вона мала лише одну класну кімнату, а поруч знаходилась квартира для вчителя. Село розросталося, і школа виявилася замалою. Її збільшили до трьох класів. Було збудовано й новий будинок для вчителів. Сільська адміністрація обмежила кількість учнів – менонітів до 100 осіб. Це стало причиною побудови нової школи, де навчалося 40 учнів. Новий заклад називали «школою для бідних». Її фінансували з добровільних пожертв. Школу відвідували діти різних конфесій. Через кілька років фабричні робітники створили фонд підтримки школи. В 1905 р. у селі було відкрито середню школу, а двома роками пізніше – жіночу. Менонітська церква колонії теж знаходилась у Нью-Йорку. Вона була філією Хортицької Менонітської церкви. Пізніше парафія стала незалежною. Церква була релігійним центром колонії Ігнат’єво, а також обслуговувала Азовський лісовий табір. Згодом сама Ігнат’євська церква створила свої філіали у Григорівці та Борисовому. В 1905 р. загальна кількість віруючих двох парафій становило 2 275 прихожан.
Оскільки Нью-Йорк розмістився поблизу залізниці Харків – Маріуполь, тут активно розвивалася промисловість. У селищі діяли кілька млинів, включаючи чотири парових (П. Діка, П. Унгера, Г. Ремпеля, Г. Герцена). Тут також розмістилися дві важливі фабрики, одна з яких випускала сільськогосподарські машини (Я. Нібура), інша – обладнання для шахт (французька компанія «Imberdies»). Менші фабрики виготовляли віялки з удосконаленою системою просіювання (Я. Діка), або випускали цеглу (Я. Унгера). Одна з цегелень була заснована ще за часів попереднього власника. На цій фабриці працювало 90 робітників, які виготовляли 12 500 цеглин та черепичної плитки на день. У селі працював кооперативний магазин, знаходилась книгарня, магазин тканин та гардин, банк, невеличкий готель, аптека та пошта. В 1912 р. великі фабрики та млини були електрифіковані та телефонізовані, що давало можливість легко вийти на зв’язок  з іншими населеними пунктами, навіть з такими містами як Бахмут та Катеринослав.
В 1913 р. у Нью-Йорку налічувалось 926 мешканців. Село продовжувало розростатися, більшість його мешканців проживала на горі, що з південного боку села. Сьогодні населений пункт має назву Новгородське. У ньому збереглися будинки, які пов’язані з менонітським минулим цього краю.
1. Будівля сільської середньої школи
Школу відкрили в 1905 р. З протилежного боку вулиці меноніти купили ділянку землі, що раніше належала початковій школі. На цій території вони збудували нову будівлю школи та помешкання для вчителів. Згодом на тому ж подвір’ї звели ще два вчительських будинки. Школа мала чотири класних кімнати, бібліотеку, вчительську, просторий хол, який використовувався для зборів та літературних вечорів. Школа була добре забезпечена літературою. Бібліотека налічувала 500 книжок. Додаткові 400 томів містилися в учительській. Лабораторія була обладнана найновішою технікою. Діти могли вивчати багату колекцію мінералів, використовували ілюстративний матеріал з біології, географії та світової історії. В 1912 р. у середній школі працювало 5 вчителів та навчалося 100 учнів. За великим садом доглядали вчителі. Шкільний будинок з великими вікнами був збудований з цегли, його дах був вкритий металом, а головний вхід прикрашав цегляний навіс. Дах над головним входом мав парапет та два невеличкі фронтони. Довкола школи знаходилась  огорожа з цегляних стовпчиків з дерев’яними піками. Певний час будівля була пристосована під пожежну станцію.
2. Будинок жіночої школи
Жіноча школа у Нью-Йорку була створена в 1907 р. Спочатку вона містилася у приватному житловому будинку, а в 1910 р. для неї збудували окремий будинок. Школу звели на приватній землі, яка належала Пітеру Г. Унгеру, власнику великого млина та співвласнику банку. Шкільне товариство, яке відповідало за будівництво школи, хотіло викупити в нього цю землю за поміркованою ціною. Однак Унгер відмовився продавати землю і назначив товариству суму оренди. Шкільні витрати покривалися оплатою за навчання, фондами та добровільними пожертвуваннями від фірм та приватних осіб. В 1912 р. у школі працювало 5 вчителів. Того ж року її мало не закрили через фінансові труднощі. В 1913 р. у чотирьох класах навчалося 50 учнів. Шкільна споруда була типовою, а фасад був саме таким, як в середній школі. Лише дашок над входом, двері та верхні вікна трохи відрізнялися. Жіночу школу оточувала така ж огорожа, що й середню. Інтер’єр відрізнявся: у жіночій школі містився просторий зал, квартира для директриси та крило з двома вчительськими квартирами. Пізніше у тому ж крилі було відкрито стоматологічний кабінет, а після революції сюди переселилася родина Унгерів. Будинок не зберігся.
3. Будинок Янцена
Цей великий менонітський будинок був розташований паралельно до вулиці. Його стіни прикрашали цегляні пілястри між вікнами та у наріжниках, а вздовж карниза проходив декоративний цегляний пасок. Будинок і сьогодні перебуває у доброму стані. Зараз він застосовується як православна церква. Будівля перебудована та збільшена.
4. Будинок Герцена
Цей просторий будинок стоїть паралельно до вулиці, а його крило виходить на подвір’я з головним входом до будинку. Стіни між вікнами прикрашені пілястрами, орнамент є типовим для архітектури Ігнат’єво. У будинку досі проживають люди, і він знаходиться у доброму стані, лише черепицю замінено на шифер.
5. Менонітський будинок
Колишній менонітський будинок був збудований паралельно до вулиці. Цегляна кладка зовнішніх стін є декоративною. Пілястри поміж вікнами подібні до декору на інших будинках села. Фронтон зведено з використанням того самого клінкера, що й стіни. Арочні вікна теж повторюють традиційний стиль будівництва. У пізніші часи новими власниками був добудований ґанок, який на жаль виглядає не досить органічно для цієї будівлі. Дах з черепиці замінено на шиферний. У будинку досі живуть люди.
6. Кооперативний магазин
Будинок збудований Аароном Тіссеном приблизно у 1910 р. Коли Тіссен збіднів та не міг утримувати будівлю, він продав її Пітеру Г. Унгеру. У цьому приміщенні новий власник відкрив кооперативний магазин. На той час кооперативне товариство налічувало 113 членів. Оскільки магазин містився на перетині двох головних вулиць, цю частину селища місцеві жителі почали називати Кооперативною. Будинок добре вписувався у  місцевість. Двоповерхова центральна частина магазину з головним входом виходила на перехрестя вулиць. Велич споруди підкреслювалася декоративною штукатуркою під камінь. Крім магазину, у будинку містилися й інші заклади та помешкання: аптека (Грюнберга) та квартира аптекаря (в одноповерховій частині споруди з північної частини), делікатесний (Фаста) та хлібний (Редекопа) магазини (у підвальному приміщенні). Кооперативний магазин приносив чималий дохід, який в 1911 р. становив 100 000 рублів. Після революції магазин припинив свою діяльність, а в 1920-х його знову відкрили, але цього разу у приміщені колишньої книжкової крамниці, що знаходилась на іншій стороні вулиці. Оскільки за часів непу магазин знову почав приносити чималий дохід, його перенесли на старе місце.
У нас час будинок, незважаючи на деякі перебудови, виглядає дуже схожим на автентичний проект, і в ньому також міститься торговий заклад. Змінився лише колір зовнішніх стін, та зникла чавунна балюстрада парапету на даху. Черепицю нові власники замінили на шиферні листи. У наш час фасад прикрашає реклама.
7. Будинок братів Гамм
Цей триповерховий будинок Абрахам Дік збудував до1906 р. з метою розмістити там свій книжковий магазин. Він також планував започаткувати готель та телефонний комутатор. Через хворобу та брак грошей Дік не зміг завершити будівництво, а тому був вимушений продати споруду та книжковий магазин братам Генріху та Пітеру Гамм. В 1912 р. брати розгорнули у приміщенні торгівлю книгами, канцтоварами, підручниками, дитячими іграшками та ялинковими прикрасами. У будинку також містилася палітурна майстерня. Частину першого поверху займав ювелірний та годинниковий магазини. На найвищому поверсі розміщався готель. Увесь цей комплекс процвітав до Першої світової війни.
На стінах будинку можна було побачити  вишуканий орнамент. В залежності від призначення приміщень, вікна мали різну форму та розмір. Кут будівлі, що виходив на перехрестя вулиць, був заокруглений. Тут знаходився головний вхід у магазин, а над ним, на рівні третього поверху, нависав балкон, що належав готелю. З нього відвідувачі готелю могли милуватися краєвидом. Ще більший балкон виходив на західний бік будівлі. Більша частина споруди знесена.
8. Млин Пітера Діка
Цей чотириповерховий будинок, у якому розмістився млин, зведено в 1903 р. Пітером Діком. Млин був одним із найбільших у Нью-Йорку і експортував борошно у великих кількостях. На його зовнішніх стінах добре видно пілястри, збудовані з цегли світлішого кольору. Такою самою цеглою підкреслюється й карниз. Фасад поділено на п’ять вузьких ніш, які нагадують решітку. З темної цегли викладені решітки та обрамлення великих вікон у центрі кожної з них. Зі східного боку фасаду зроблено відносно непогану добудову, що дозволило збільшити будинок. Спадистий металевий дах та декоративна кладка карнизу доповнюють загальний вигляд споруди. Теперішній колір стін відрізняється від колишнього, а дах став пласким. Млин модернізували та перебудували. Тепер він працює від електричного струму, але деяке автентичне обладнання досі використовується. Пекарня, що розмістилася поряд з млином, випікає хлібобулочні вироби з борошна, яке виготовляють на цьому ж підприємстві. Магазин, як і млин, є власністю кооперативу. Зі східної частини комплексу можна побачити велику бетонну конструкцію силосної ями. Колись на її місці знаходилась димова труба млину.
9. Фабрика Якова Г. Нібура
Після 11 років праці на посаді управляючим заводу А. Копа, що на Хортиці, в 1881 р. Яків Нібур переїхав до Ольгафельду колонії Фюрстенланд, де заснував майстерню та кузню, а також викупив право на продаж жаток, які виготовляв завод Копа. Нібур модернізував та удосконалив гряділя для плуга, що було дуже важливою інновацією для розвитку сільськогосподарської техніки. Підприємець став приєднувати до плуга декілька ножів-лемешів, випускаючи багато-лемешеві плуги з підйомним пристроєм.
В 1898 р. він викупив невелику фабрику у Нью-Йорку, де заснував нове власне виробництво. Фабрика виготовляла техніку за проектом Нібура. Тут випускали приводні вали, підшипники, приводні шківи, махові колеса для парових млинів, підйомні механізми, станки для обновлення дробильних роликів у млинах, вагонетки для вугілля, товарні вагонетки, гідравлічні преси для витискання олії, жорна, керосинові двигуни та багато інших видів техніки та запчастин (див. розділ 9). Після збільшення фабрики власник придбав нове устаткування – три парові двигуни, рейки, вагонетки для переміщення продукції з одного цеху до іншого, та на склад.
Фабрика розмістилась по обидва боки вулиці. Зі східного боку розташовувались майстерня й склади, а також каплиця для робітників. Із західного боку – головна контора, ливарня, дві плавильні печі, цехи та склади. Там само, на території фабрики, був збудований житловий будинок Нібурів. Рейки, що пересікали вулицю, сполучали обидва її боки та дозволяли легко переміщувати продукцію.
Більшість робітників були росіянами та малоросами. Багато хто з них проживав у бараках на території фабрики. Для їх дітей Нібур збудував школу. Хоча в 1912 р. активи фабрики Нібура оцінювалися у 1,5 млн. золотих карбованців, в 1915 р. підприємство, по суті, збанкрутувало та було викуплено Олександром Перовим – заможнім інженером та промисловцем із Санкт-Петербургу. Новий власник переобладнав фабрику під випуск військового спорядження.
Через два роки після цієї події, коли у пожежі майже повністю згоріла фабрика Нібура в Ольгафельді, врятоване устаткування було перевезене до Нью-Йорка. Таким шляхом власник намагався збільшити випуск продукції. Фабрика функціонувала до революції.
Головний західний будинок, розташований на розі вулиці, зберігся до наших часів. Середня частина будинку – триповерхова. Арки верхніх вікон та півкруглий аттик даху підказують, що саме тут колись містилась адміністрація підприємства. Південний бік будівлі хтось з нових власників знизив до одного поверху. Фасад досі прикрашають викладені з цегли пілястри та неглибокі арки. У наш час споруду не використовують.
10. Кладовище
На кладовищі знайдено кілька могил з нагробками. Можна прочитати такі прізвища:
• Абр. Янцен
7 вересня 1826 – 7 грудня 1904
• ... Кран (з  родини  Еннс)
22 березня 1852 – 9 квітня 1909
• Вільгельм Янцен
6 квітня 1841 – 2 грудня 1910
Олексіївка
Село Олексіївка засноване в 1890 р. Тут оселилося 18 родин з селища Романівка. Причиною переїзду були проблеми з водою, від яких страждала західна частина села. Олексієвка знаходилась у вузькій долині, що поблизу західної окраїни Романівки. Низинний ландшафт спричинив кілька паводків. Самим руйнівним з них був паводок 1912 р.
Кожна родина  отримала по 30 десятин землі. Загальна площа сільських угідь становила 540 десятин. Село заробляло з продажу фруктів, особливо вишні та слив. В 1897 р. кількість населення складала 102 особи, хоча до 1902 р. було започатковано лише 6 повних господарств. Нажаль нове місце також виявилось несприятливим з точки зору забезпечення водою. З цієї причини селище так і не було заселено повністю. Сільська школа містилася у мазанці, яка не була пристосована для навчання. Олексієвка була останнім із заснованих у колонії сіл. Вона отримала  порядковий номер 7. Сьогодні селище має назву Зоря. До сьогоднішніх днів тут все ще збереглося кілька менонітських споруд.


Романівка
Романівка заснована в 1889 р. Це поселення стало другим осередком колонії, у зв’язку з чим отримало порядковий номер 2. Тут утворилося 60 господарств, кожне з яких мало по 30 десятин землі. Скоро виявилося, що підземні води у західній частині села були неякісними, що спонукало 18 родин переселитися на нове місце. В 1890 р. вони заснували селище Олексієвку, що на захід від колишнього місця поселення. Романівка знаходилась на рівнині, що сприяло землеробству та вирощуванню дерев. Сади з величезною кількістю фруктових дерев стали візитною карткою села. Особливо добре родили абрикоси, хоча часом вони потерпали від морозних зим. Чудові врожаї давали черешні та сливи. Кожен другий фермер тримав вулики та збирав мед. Село мало дві паралельні головні вулиці та кілька другорядних, що перетинали їх. Тут знаходились школа та кузня. На північно-східній окраїні Романівки працювало два млини. Село розляглося на території 1274 десятини землі. Воно досі зберігає стару назву. Тут майже не залишилося менонітських споруд.
1. Сільська школа
Школу збудували в 1911 р. Її стіни були зведені з цегли, а фронтони вкриті вертикальними дошками. Колишні поселенці, які ще пам’ятають будинок, згадують про нього як про дуже гарну споруду. В 1912 р. тут навчалося 40 учнів. Будівля не збереглася.
2. Менонітський будинок
Колишній менонітський будинок збудовано з цегли, фронтони вкриті дерев’яними дошками. Гарна цегляна кладка та пілястри є справжніми прикрасами будівлі. Споруда збереглася у доброму стані. Тепер стіни пофарбовані у контрастні кольори – білий та коричневий, що дозволяє підкреслити гарну цегляну кладку – клінкер. Дах будинку вкритий шифером. З одного боку будинку зроблено невелику прибудову.