Mennonite
                  ArchitectureMonument for the
                  Mennonites who disappeared


Mennonite Centre Homepage  Title page   Introduction  Chapter 1Chapter 2Chapter 3Chapter 4Chapter 5Chapter 6Chapter 7Chapter 8, Chapter 9, Chapter 10Chapter 11, Chapter 12, Chapter 13, Chapter 14, Chapter 15, Chapter 16, Chapter 17, Chapter 18, Chapter 19


Помістя
Розділ 17

Загальний огляд

Більшість перших менонітських переселенців, зацікавлених пропозицією отримати землі безкоштовно, оселялися у селах Хортицької та Молочанської колоній. Але досить скоро найсміливіші та найбільш незалежні серед них прийняли рішення залишити села, утворюючи власні земельні помістя. Хоча спочатку вони мали можливість лише орендувати землю, то після 1871 р. отримали право купувати її, навіть якщо вона знаходилась за межами колонії. Невдовзі підприємливі меноніти почати купувати наділи у російських землевласників, створюючи на них приватні хутори. Земельний маєток, який за розміром був більше, ніж 500 десятин, називався Ökenom, що перекладається як “окрема аграрна система”. До кінця 1914 р. у Південній Росії налічувалося близько 1000 менонітських хуторів-помість. Якщо меноніти в цілому володіли 1 000 000 десятинами землі, то на помістя припадала третина усіх наділів.
Вірогідно, що першим менонітським маєтком у Південній Росії був Штайнбах, утворений в 1812 р. Класом Вінсом. Його земля знаходилась на південній окраїні Молочноїї. Якщо до того селяни орендували землю безпосередньо у місцевої влади, то в 1825 р. імператор Олександр І подарував Вінсові 370 десятин як знак визнання його заслуг перед державою. Таким чином, Вінс започаткував створення системи менонітських маєтків у Росії. В 1812 р. Йоганн Корніс також взяв в оренду державну землю та почав розводити овець. В 1830 р. він вирішив заснувати експериментальну ферму на землі, орендованій у колонії Молочна. Через 6 років цар Микола І подарував Корнісу та його нащадкам цю землю за заслуги перед державою та менонітською колонією. Так постав хутір Юшанли. В 1832 р. Корніс започаткував ще один хутір у с.Тащенак, що поблизу Мелітополя, а пізніше – третій, який називався Кампенхаузен. В 1841 р. родина Корніса володіла 5 000 десятинами приватної землі.
У 30-х роках ХІХ ст. інші меноніти починають скуповувати землю поблизу Тащенаку. Саме там була закладена велика кількість менонітських приватних маєтків. Відомим землевласником був Вільгельм Мартенс, який в 1841 р. володів 33 000 десятинами земель. Через чотири роки, коли він помер, його власність досягала 100 000 десятин. На півночі колонії Хортиця також були засновані великі маєтки. Ті, хто придбав землю між 1830 та 1850 роками, належали до першого покоління приватних землевласників. Починаючи з 1868 р., декілька великих маєтків було утворено у районі Шонфельда та Бразоля. Багато нових хуторів, які виникли поблизу Тащенаку, утворили нащадки першого покоління землевласників. Між 1870 та 1890 роками менонітські землеволодіння з’являються у Криму, поблизу Маріуполя, у Бахмуті та Мемрику, поблизу Харкова, у районі Дон, на Кубані та Кавказі, а починаючи з 1900 років – в Сибіру, поблизу Уфи. Більшість з них розміщувалися  далеко від менонітських колоній.
Першими землевласниками були ті, хто заробив гроші, торгуючи продуктами домашнього виробництва: сиром, молоком, шинкою та маслом.  Ці продукти харчування та прості ремісничі вироби поселенці продавали переважно за межами колоній. Підприємливі меноніти інвестували гроші у розведення овець, орендуючи для цього великі пасовиська. Після 1820 р. ціни на вовну значно зросли, а разом з ними збільшились прибутки від цього виду господарської діяльності. Були серед менонітів й такі хазяї, що інвестували зароблені гроші у землю. Зазначимо, що в 1840-х роках ціни на вовну впали, і поселенці вимушені були повернутись до землеробства, яке поступово почало приносити великі доходи. Деякі меноніти скористалися економічною кризою, що супроводжувала Кримську війну та почали купувати землю за нижчими цінами за межами колоній. У більшості випадків вони скуповували землю у місцевих збіднілих дворян, що виявлялись неспроможніми утримувати великі земельні наділи. Гарні, доглянуті, акуратні менонітські маєтки виглядали особливо привабливо на тлі часом занедбаних та збіднілих володінь російських аристократів. На відміну від російських, менонітські маєтки будувалися міцно та на віки.
Меноніти-землевласники, у силу певних обставин, краще інтегрувалися у російське життя, мали ширший світогляд та практичні знання, ніж інші колоністи. Але зв’язків з колоніями вони ніколи не втрачали. Якщо їм вдавалося вивести кращі породи худоби чи насіння, хуторяни завжди інформували про свої досягнення менонітів, що мешкали у колоніях. Деякі заможні землевласники відкривали у колоніях фабрики та млини, інвестували гроші у промислові об’єкти. До 75 відсотків усіх фінансових внесків на розвиток освіти робили саме великі землевласники.
Меноніти-землевласники сформували особливий соціальний прошарок суспільства поселян-власників, до якого входили фабриканти, мукомоли та освітчена еліта. Для утримання маєтків, збільшення доходів та розширення своїх економічних імперій, зазвичай практикувалися шлюби з метою утворення родинних династій. Заможні меноніти-промисловці, купці та банкіри, що мешкали у містах, також накопичували велики наділи, або одружувалися на доньках родин землевласників. Так поступово формувалася впливова, привілейована та заможня менонітська еліта, яка перевершувала найзаможніших фермерів у колоніях та конкурувала з російською аристократією. Саме існування цього менонітського прошарку додасть вогню в суспільні дискусії майбутнього, коли у Російській імперії почнуть розгортатись соціальні, економічні та політичні конфлікти.
Менонітські землеволодіння були частково економічно самодостатніми економічними осередками. На майданчику в центрі помістя власники зводили будинки, серед яких найбільшим був особняк, де мешкали господарі. З протилежного боку подвір’я розміщувалися конюшні та каретні двори, а в самому центрі – чудові квітники та різноманітні кущі. Решта господарських будівель таких як стайні, комори, стодоли для техніки, кузні, інколи столярні майстерні, будинки для прислуги, бараки для неодружених робітників, кухні для персоналу, а часом і школи для їхніх дітей, містилися на околицях двору. Будинки власників були різноманітними, від невеликих двоповерхових цегляних споруд до елегантних, архітектурно вишуканих кам’яних палаців, що складались з 15–20, або більшої кількісті кімнат. Стайні та інші господарські будівлі найчастіше будували з цегли або з каменя відповідно до загального архітектурного стиля маєтку. Просторий, добре розпланований сад з вишнями, яблунями, грушами, а інколи й такими екзотичними деревами як персики та абрикоси, знаходився за домом. Трохи далі від головного комплексу будівель часто викопували ставки, які обсаджували деревами.
Такі великі господарства вимагали багато робочих рук. Власники наймали постійний персонал, включаючи управляючого маєтком, яким найчастіше був або меноніт, або німець-лютеранин, кучера в лівреї (переважно з місцевих селян), садівника, коваля, столяра, охоронця, працівників конюшень та корівників. Жіноча прислуга, якою керувала дружина хазяїна, включала кухарку, няньку, кількох покоївок. Великою проблемою було нагодувати та утримувати таку кількість персоналу, особливо влітку, коли для виконання господарських робіт наймали додаткових робітників. Тому ті робітники, які жили в маєтку із сім’ями, часто харчувалися вдома.
Деякі з власників охоче проводити господарські експерименти, займаючись селекцією насіння, удосконалюючи техніку, імпортуючи рідкісні породи худоби. Особливо землевласники пишалися чистокровними породами коней. Відповідно від розмірів маєтку, у ньому могли працювати до 100, або навіть більше, найманих працівників (росіян та українців), яких використовували для польових робіт навесні та восени. У найбільших помістях налічувалося до 200 голів рогатого скоту (биків), 30 – 40 коней, десятки плугів, культиваторів, сіялок, карет та скакових коней. Власники утримували від 30 до 40 молочних та м’ясних корів,  свиней та овець з метою, щоб усіх забезпечити їжею. Бувало, що за один раз у господарстві забивали до 30 свиней.
Життя у такому маєтку було комфортним та заможним, тому родини менонітських землевласників з погордою ставилися до часто безглуздого стилю життя російських поміщиків. Ще перед Першою світовою війною більшість менонітських маєтків була електрифікована, мала телефонний зв’язок, водопостачання з ванними та туалетними кімнатами з холодною та гарячою водою. Досить поширеними були музичні інструменти (піаніно або фортепіано), грамофон. У вільний час поміщики полюбляли приймати гостей, або ж самі відвідували сусідів, влаштовували культурні та спортивні заходи. Гарною традицію вважалися подорожі за кордон, а найпопулярнішим було відвідування лікувальних вод курортів Німеччини.
Поміщики відігравали велику роль у житті громади. Їх часто обирали до комітетів та інших відповідальних організацій, які опікувались будівництвом та подальшою діяльністю школ, медичних закладів, сиротинців. Вони робили великі пожертви на всі ці проекти. Ті землевласники, які себе почували однаково добре і в менонітському, і в російському середовищі, брали участь у роботі місцевої влади та органів самоврядування.  Менонітів зазвичай обирали на посаду судей, вони представляли регіони в губернських органах влади. Кожен поміщик, який володів більш, ніж 300 десятинами, мав депутатське місце у губернських органах управління, а ті, що володіли меншою власністю – отримували один мандат на 10 осіб. Наприклад, до Мелітопольської районної влади входило 5 менонітських землевласників. Два представника менонітського суспільства – Герман Бергман та Петер Шрьодер – були депутатами Державної Думи.
Пріоритетне значення для менонітів-землевласників мала освіта. Багато хто з них фінансував будівництво шкіл у помістях та утримували ці школи на власні кошти. Навчальні заклади були доступними для всіх дітей, які проживали у маєтках. Часто поміщики наймали добре освітчену гувернантку, яка вільно володіла німецькою. Гувернантка також навчала грі на фортепіано, мистецтву, рукоділлю та етикету. У неділю в приміщенні школи відбувалися богослужіння, які проводив власник помістя разом з вчителем. Вони ж виступали із проповіддю. На великі свята родини поміщиків їхали на службу до найближчої менонітської церкви.
Але настав час, коли привілеям та впливам прийшов кінець. З початком революційних подій та Громадянської війни, поміщики стали найбільш уразливим соціальним прошарком.  Деякі з них відчули на собі вплив агресії ще у період першої російської революції 1905 р. В 1917 р. терор та вбивства почалися саме з них. Багато поміщиків покинули свої маєтки та знайшли захист у селах, інші – загинули. Ті, хто зумів вижити, у 20-х роках ХХ століття емігрували до Канади. Більшовицька влада знищувала аграрну аристократію, яка певний час відігравала  важливу роль правлячої еліти Росії.

Алач

Це менонітське помістя виникло тоді, коли племінник Йоганна Корніса, Петер Корніс, та його дружина Марія, викупили у російського поміщика 4 000 десятин землі. Ці землі знаходились у північно-східному Криму, неподалік від менонітського селища Ширин. Усі будівлі помістя розмістилися великим квадратом, усередині якого знаходився вишуканий сад.
Крізь сад, в якому були висаджені квіти та вічнозелені дерева, була прокладена алея, яка вела до помістя. Доріжки були посипані піском. Великий сонячний годинник, який розмістили у центрі саду, показував час. З південного боку центрального майданчика був розташований дім господарів. Його вікна виходили на сад та на головну алею. Із східного боку розмістилися помешкання робітників та гараж для машин й сільськогосподарської техніки, а з західного – ще один будинок для найманих робітників та кузня. З північного боку були розташовані стодоли та стайні. За будинком знаходилась невелика теплиця, фруктовий сад та город. Стежка вела від саду на вершину гори з ротондою. Звідти можна було милуватися чудовим краєвидом. Артезіанський колодязь забезпечував господарство якісною водою. Неподплік било джерело з цілющою водою, в якому власники приймали оздоровчі ванни. Все помістя було обведене кованою огорожею, ворота якої зачиняли на ніч. За деякими свідченнями,  господарство налічувало до 1000 овець, 30 корів, 50 биків, 100 коней та 50 свиней. Хазяї також займались птахівництвом, вирощуючи  курей та качок. На полях сіяли пшеницю, овес, ячмінь та траву під силос.
Близько 1907 р. син Пітера та Марії, Йоганн Корніс, разом із дружиною, також Марією, переїхав у маєток, який також мав назву Алач. Він розмістився на відстані двох кілометрів від помістя батьків. Маєток вважався хутором і мав розмір 300 десятин землі, які Йоганн орендував у свого батька. Коли батька не стало, Йоганн отримав у спадок ще 500 десятин, а його брат Генріх дістав у спадщину помістя та господарство.  Маєток Йоганна та Марії складався  із дому з великою фасадною кімнатою, спальнями для батьків і синів та вітальнею, яка слугувала притулком для гостей. Будинок обігрівали дві великі кам’яні печі, у яких готували їжу. Гаряча вода подавалася від бойлера. Будинок для працівників містив класну кімнату для навчання дітей. Усі діти відвідували школу. Фруктовий сад розташовувався на площі 10 десятин. Колодязь глибиною 300 м забезпечував господарство водою. Воду, що зтікала, збирали і використовували для купання. У господарстві були збудовані велике зерносховище та стайня для корів і коней, стодола для зберігання техніки та інші господарські будівлі. Родина Корнісів також володіла дачею, що мала назву Зелений Гай. Після революції усю приватну власність родини націоналізували, а Корніси в 1923 р. переїхали до с. Орлово Молочанської колонії. Через три роки майже уся сім’я емігрувала до Канади. Місцеві мешканці досі називають це місце «Хутором Корнісів», хоча від господарства не залишилося ані сліду. Місцеві жителі свідчать, що усі будівлі були зруйновані на початку 40-х років  ХХ століття. Після революції там спочатку заснували сирітський притулок, який невдовзі закрили. Тоді ж земля була передана колгоспу.

Альт Тащенак

12 км на південь від Мелітополя, між ріками Тащенак та Молочною, розмістилася велика група менонітських маєтків. Перші помістя тут виникли в 1832 р., коли Йоганн Корніс придбав у російського дворянина Гранобарського 3 350 десятин землі. З того часу цю місцевість називаюли Тащенаком. В 1836 р. Корніс розбив тут виноградники для виготовлення якісного вина. Обсяги виробництва напою збільшувались. В 1844 р. у Тащенаку було висаджено фруктовий сад, який був більшим за той, що знаходився у с. Юшанли. В 1855 р. його описав Олександр Петцольд під час своєї подорожі:
“Найбільше, що мене вразило у Південній Росії, так це сади і догляд за ними. Тут застосовується особлива система іригації, коли цілі поля забезпечуються максимальним або мінімальним об’ємом потрібної води».
У Тащенаку розводили мериносних овець, поголів’я яких у 1835 р. налічувало 8 500. Від них отримували вовну найкращої якості. Господарі також висаджували дерева. У 1842 р. Корніс придбав ще 1 600 десятин землі, колишнім власником якої був поміщик Веригин. Цеу участок межував з Тащенаком.
На початку 1890-х рр. у місцевості налічувалося до 7 менонітських помість, з яких до наших часів збереглося небагато. Серед них маєтки:


Йоганна Корніса

3 253 десятини

Янценів

2 795 десятин (маєток Елбінг)

Янценів (маєток Молочний)


Йоганна Карла Клюдта

1 706 десятин (маєток Верігіна)

Нойфельдів

1 000 десятин


Бергмансталь

Коли в 1862 р. з Пруссії до Росії переїхав Абрахам Бегман, він купив 4 436 десятин землі неподалік від с. Соленого, що між колонією Хортиця та м. Катеринослав, де заснував свій маєток, який називався Бегмансталь. Через кілька років він поділив маєток між своїми синами на дві частини – Германом та Абрахамом. Межею між двома частинами маєтку слугувало велике штучне озеро. В 1893 р. Герман володів 5 436 десятинами землі, а в 1908 р. ця цифра сягнула 9 712 десятин. Його брат Абрахам мав 5 444 десятини. В цілому обидва маєтки Бергманів налічували 15 156 десятин, які оцінювалися в 7,5 млн. рублів. Герман також володів паровим і вітряним млином та цегельнею. У його власності перебували також помістя у селищах Вороному та Третузному.
Герману Бергману вдалося налагодити прекрасні стосунки з місцевими селянами. Деякі з них  орендували в нього наділи за дуже поміркованими цінами. В 1885 р. Герман придбав 3 670 десятин землі, які поділив між селянами трьох сіл: Соленого, Бахмача та Сергіївки. Оскільки для розвитку фермерства потрібен був початковий капітал, а селяни його не мали, Герман Бергман  надав їм безвідсоткову позику. Він також давав гроші на облаштування православної церкви у Соленому та побудував огорожу довкола церковного подвір’я. Єдиною його вимогою щодо цих доброчинств було закриття сільської корчми на шість років.
В 1890 р. Герман розпочав свою політичну кар’єру. У тому ж році його обрали до Катеринославського земства, а потім було обрано депутатом губернського земства. Згодом Герман Бергман на два терміни обирався до російського парламенту – Державної Думи. Бергман був головою ради опікунів середньої школи у Миколайфельді, колонії Язиково, а також директором дитячого притулку.
Коли Герман-старший придбав будинок у м. Катеринослав, його син Герман-молодший успадкував маєток батька і почав будувати новий дім. Герман-старший мешкав у Катеринославі до 1919 р. Пізніше, рятуючись від більшовиків, утік з міста, але його впіймали та розстріляли, а маєтки – націоналізували. До сьогодні у дуже доброму стані збереглася лише резиденція його сина – Германа-молодшого. Будинок Абрахама Бергмана також зберігся. Деякий час у ньому проживали дочка та зять – Катерина та Пітер Хуге. Нині у цьому добре відреставрованому будинку відкрито краєзнавчий музей. На стіні будівлі встановлено дошку, яка свідчить про те, що будинок належав братам Бергманам і є пам’яткою архітектури. Від колишнього маєтку залишилось кілька господарських споруд.

Вінтергрюн

Помістя Вінтергрюн заснував Яків Йоганн Гозен. Воно знаходилось на відстані 30 км на північ від Молочанської колонії. В 1908 р. маєток мав близько 2 747 десятин земельних угідь. Споруди розміщувалися довкола великого подвір’я. Одноповерховий цегляний будинок власників з високим спадистим дахом, вкритим черепицею, розташовувався по один бік, а господарські забудови – по інший. У центрі фасаду в стилі псевдобароко був збудований ризаліт з великим арочним та двома меншими півкруглими вікнами. Головний вхід до будинку розмістився з боку ризаліту. Вікна були оздоблені декоративними перемичками та дерев’яними ставнями.
Інтер’єр дому був досить простим. З фасаду будинку знаходилися чотири кімнати: салон, кабінет, вітальня та їдальня. Кімнати добре освітлювалися завдяки великим вікнам та високим стелям. З тилу було розташовано чотири спальні та їдальня. Кімнати для шістьох осіб прислуги розмістилися в окремому крилі. Навпроти будинку, через огорожу, був розбитий парк, а за будинком – ще один парк з доріжками для прогулянок. Уздовж головної алеї росли чудові каштани. За ними – невеликий виноградник та лісок. Власної школи у маєтку не було. Діти навчалися у селі Шензеє, а всі члени родини належали до громади Менонітської церкви цього ж поселення. У роки Громадянської війни на маєток кілька разів нападали махновці, відтак власники змушені були кілька разів покидати домівку. Востаннє вони виїхали з Вінтергрюну у 1918 р. Невдовзі на маєток напали бандити та знищили його. Від великого будинку до наших днів зберігся лише фундамент.

Вороне

В 1901р. Герман Бергман придбав помістя Вороне у російського аристократа Матлішевського.  У маєтку постійно проживали Юліус (син Германа) з дружиною. Коли одружився наступний син, Абрахам, він та його дружина також переїхали до Вороного. Дві сім’ї ділили великий будинок – кожна з них проживала у своєму крилі. В 1905 р. родина Юліуса переїхала до нового маєтку. Абрахам Бергман залишився єдиним господарем у Вороному. Помістя розмістилося на березі ріки Вороної (на відстані 1,5 кілометрів від р. Дніпро) та приблизно за 30 кілометрів на південь від м. Катеринослав. Маєток був оточений селом Матлішевським, в якому мешкали колишні кріпосні селяни графа. Поблизу помістя знаходилась православна церква, яку власник побудував. Подвір’я церкви та помістя були оточені цегляною огорожею. Біля огорожі знаходилось  кладовище. До сьогоднішніх днів від помістя збереглася лише велика стайня.

1. Будинок Бергманів

Будинок власників та подвір’я розмістилися на узгір’ї, яке за будинком спадало до річки Вороної. Тут знаходився сад. Город господарі розмістили  біля ріки, яка навесні, під час повені, його затоплювала. На берегах р. Вороної були висаджені дуби. Перед будинком розкинувся парк у французькому стилі. Між ними була прокладена  доріжка для авто. За парком та садом, клумбами з квітами та деревами доглядало кілька садівників. Будинок був великим, кімнати – просторими. Вхід у великий хол, де діти часто грали у хованки,  проходив  через веранду. Через увесь будинок тягнувся центральний коридор, з якого можна було входити до кімнат через подвійні французькі двері. Будинок до нашого часу не зберігся.




Гречане

Помістя Гречане засноване у 1903 р. Герхардом Енцом, власником маєтку Шенборн. Помістя мало близько 1 480 десятин земельних угідь, які розмістилися неподалік від колонії Борисово у Бахмутському повіті Катеринославської губернії. Найближчим містечком з північного сходу було с. Константинівка. Поряд – залізнична станція. Син власника – Генріх після одруження  на Елізі Тевс зайнявся управлінням помістям. В 1907 р. власність була поділена поміж спадкоємцями. Дочка Луїза та син Генріх отримали гроші, по 740 десятин землі та половину поголів’я худоби. Генріх дістав землю та будівлю, а Луїза та її чоловік, Генріх Йоганн Енц, почали зводити для своєї родини нове житло. В 1908 – 1909 роках Енци вже мали кілька господарських будівель, а в 1911 р. завершили будівництво житлового будинку. Новий дім стояв досить далеко від дороги, і перед ним був розбитий квадратний двір. Перед домом знаходився  великий  відгороджений квітник, що надавав ошатності будівлі. З північного боку двору, ближче до дороги, знаходився старий дім, продуктовий склад та кілька менших споруд. З південного – були розташовані конюшні та столярні майстерні. В інших будівлях містилися кухня та їдальня для робітників, помешкання кухаря, зерносховище, стодоли та стайні. Через дорогу були розташовані борошняний млин, кузня та стайня для биків. З північного та західного боків, за будинками, було розбито чудовий сад, знаходився розсадник дерев та город. За новим будинком – штучний став з невеличким острівцем посередині. До ставу вела алея, поросла високими тополями. На острівці, що сполучався з берегом містком, було збудовано баню.
Після революції маєток зруйнували. Дім господарів багато років використовувався як школа, але у 1980-х роках його знесли.
Більшість інших споруд з часом також були зруйновані. Збереглися лише кухня, їдальня для робітників та будиночок родини кухаря. Зараз на місці колишнього помістя знаходиться село Артемівське.

Давидфельд

Маєток Давидфельд розмістився поблизу міста Херсон, на відстані 10 км  від Чорного моря, на землі, яку купив Абрахам Классен в 1865 р. Помістя мало до 1 600 десятин землі. Спочатку господарство спеціалізувалось на вівчарстві, але згодом перейшли на вирощування зернових культур та розведення великої рогатої худоби. Скотарство набуло другорядного значення для госполарства. З часом маєток успадкував син Абрахама, Давид Классен. На його території стояв великий одноповерховий цегляний житловий будинок, з гарним різьбленим дерев’яним дашком над входом, а також школа, паровий млин, будинки для постійних робітників та їхніх родин, стайні, стодоли, корівники, зерносховище тощо. За садом наглядав головний садівник. Для бігових коней тримали кількох візників та інструкторів. Покоївки мешкали у будинку господарів. Хоча за дітьми доглядали гувернантки, навчав їх окремо найманий вчитель. В 1908 р. помістя мало 3 600 десятин землі.
Під час революції 1905 р. на помістя було здійснено напад, і Классени переїхали до м. Херсон, де було безпечніше. У маєтку залишився управляючий. Через рік родина перебралася до іншого помістя у Пригір’ї, яке лежало трохи південніше Альтонау на Молочній. Між 1910 та 1911 роками у Давидфельді проживав син Давида Классена – Микола. Удруге сім’я Миколи переїхала до Давидфельда в 1918 р. Під час Громадянської війни родина була  змушена  втекти до Херсона. Покинуте помістя невдовзі повністю знищили.

Ебенгоф

Помістя Ебенгоф засновано в 1882 р. у районі Тащенака. Власником маєтку був Йоганн Герхард Енц. По сусідству розмістилося село Ной-Кронсфельд, де мешкали німці-лютерани. Маєток був заснований на землі площею 1 293 десятини. Дім господарів мав 16 кімнат, зимову та літню кухні, кімнату для покоївок, кілька підвалів. На території маєтку містилися й будинки управляючого, бараки для робітників, цегельня з пічкою для випалювання та сушіння цегли та інші 16 будівель. Більшість будинків були добротними, зведеними з цегли. Мешканці помістя брали воду з 5 колодязів. В 1900 р. важливим джерелом доходу було вівчарство, але  поступово селяни почали вирощувати зернові. На полях працювали воли. Під час оряння кожна тварина була здатна тягнутии за собою 6 великих плугів одночасно. Поголів’я худоби, включаючи молочних та м’ясних корів та волів, налічувало до 300 голів. У господарстві розводили велику кількість свиней. Тут налічувалось  близько 40 коней.
В 1903 р. Енци купили ще один маєток у районі Бахмута Катеринославської губернії, сплативши за нього 242 000 рублів. Через кілька років, після передчасної смерті сина Енця, на рахунку у банку зберігалось 400 000 рублів, і весь маєток був виплачений. В 1911 р. заможня родина придбала перший у районі автомобіль «Опель». Кілька років пізніше вони  набули ще кілька автомобілів. З початком Першої світової війни банківський рахунок Енців був конфіскований, а родині дозволили проживати у будиночку, залишивши за собою землю площею не більше, ніж 25 десятин. Вони могли тримати лише двох коней та кілька одиниць техніки. В 1916 р. усе помістя було фактично ліквідоване, а в 1917 р. родина залишила маєток, оселившись у Мелітополі, де мала нерухомість. Ця подія стала кінцем існування помістя.

Желанне

Під цією назвою, яка походить від найближчої залізничної станції, відома група менонітських маєтків, що знаходились поблизу колонії Мемрик у Бахмутській волості Катеринославської губернії. Одне з помість було засноване тоді, коли в 1884 р. Катарина Шрьодер придбала маєток у російського дворянина  Фретлінгкофа. Оскільки успадковане у 1882 р., після смерті чоловіка Йоганна Шрьодера, помістя Нейтах у Тащенаку було дуже малим, вона вирішила купити більше нерухомості.
Син Катарини, Пітер, після закінчення середньої школи у Катеринославі, взявся управляти помістям. В 1889 р., після його одруження, помістя стало його домом. У маєтку збудували великий кам’яний будинок у старому стилі. Будівля обігріваласьза допомогою соломи, яку спалювали в печах. Окрім житлового будинку власників, у помісті було ще кілька господарських споруд. Будинок оточував гарний парк, де росли розлогі дуби, високі тополі та граби, а також багато кущової акації. Кущі бузку стригли так, що вони утворювали справжні тунелі вздовж стежок. Тут розмістився і великий город. У маєтку налічувалося багато голів худоби, якою опікувалися робітники з помістя. На землях маєтку також знаходилось село. У ньому проживали селяни, які незадовго до його заснування звільнилися від кріпацтва.
В 1893 р. маєток поділили на дві частини. Двір отримала дочка Катарини, Єва, та її чоловік, Яків Раймер. Новий двір, відразу за ставом, звели для сина, Пітера Шредера, та його дружини Катарини. На березі ставу був збудований великий одноповерховий будинок, до якого в 1908 р. додали ще два крила, і який у плані відповідав формі літери Н. Там розмістилися вітальня, кабінет, вестибуль, спальня сина та велика кімната дочки. З другого боку розмістилися спальні бабусі, батьків, велика їдальня, кімната покоївки та кухня. У будинку також була гостьова кімната, ванна та веранди, які прикрашали будинок як з фасаду, так і з тильного боку. Будинок опалювався гарячою водою. Добудова була виконана у сільському менонітському стилі. Принаймні цегляна кладка та орнамент були такими ж, як у кожному менонітському селі. Будинок був вкритий металевим дахом. Від дому до ставка йшла доріжка, засаджена каштанами та дикими грушами. Око милували клумби з квітами. Для відпочинку були обладнані лавочки. До ставу примикали великий сад та город. На подвір’ї росли вічнозелені кущі та дерева, а також був майданчик для боулінгу та крикету.  Окрім житлових споруд, у помісті розмістилися численні стайні, стодоли, обори, зерносховище, вітряк, а також житло для робітників маєтку. Були також будиночки для кучерів, охоронця, коваля та млинаря. В 1908 р. помістя налічувало до 417 десятин землі.
Пітер був членом опікунської шкільної ради колонії Мемрик. Катарина вдома тримала гомеопатичну клініку, в якій могли лікуватися селяни та персонал помістя.
Ще один маєток, відомий як Нагірне, був власністю брата Пітера – Йоганна Шрьодера. Відстань між обома помістями не перевищувала двох кілометрів. В 1917 р. родина Йоганна Шрьодера, рятуючи своє життя, залишила маєток та переїхала до Руднервайде, що у колонії Молочна. Через рік Пітер Шрьодер також був змушений залишити свої володіння. Помістя стало зразковою соціалістичною фермою колгоспу.


Корніївка

Корніївка знаходилась на відстані25 км на північний захід від села Хортиця. Маєток заснував Юліус Корнеліус Гейнріхс після того, як отримав від батька достатню  суму грошей, яку той заробив ще до Кримської війни. Батько займався вівчарством. Після війни Юліус зміг дозволити собі купити землю з метою продовжувати діяльність батька. Помістя дістало назву Гейнріхсфельд, але згодом, у зв’язку з політикою русифікації, маєток перейменували на Корніївку на честь батька – Корнеліуса Гейнріхса. Юліус також володів великим маєтком в Айнлаге.
Після смерті Юліуса (1894 р.) помістя розділили його нащадки. Деякі з них вже мешкали у помісті, деякі – переїхали сюди після отримання спадку. До 1907 р. у Корніївці досить тісною громадою жило сім родин. Агенета, дочка Юліуса К. Гейнріхса, та її чоловік (Йоганн Епп) переїхали до Корніївки у 1892 р. Їх син, Корнеліус Юліус Гейнріхс, успадкував велику частку землі довкола Корніївки та ще більше угідь у районі Самари. Разом із своєю дружиною, Катериною, вони проводили літо у Корніївці, а на зиму від’їжджали до маєтку Айхенфельд, яке Катерина успадкувала від свого діда, Даніеля Петерса. Вона володіла 330 десятинами землі. Коли в 1893 р. Катерина відійшла у вічність, Корнеліус оселився в Корніївці. З ним проживали його дочка Катаріна та її чоловік Яків Гейнріхс, який у 1900 р. володів 3 000 десятинами землі. В 1894 р. їхня старша дочка Сусанна з чоловіком, Пітером Редігером, переїхали до маєтку. Друга дочка після одруження з Герхардом Ісааком Діком в 1895 р. також оселилась у Корніївці. Ще одна частина маєтку належала Юліусу Гейнріхсу, власнику помістя Картов.
Кожна з цих родин мала окремий двір, власні  будинки та вели окреме господарство. Будинки були великими. У них комфортно розмістились великі родини з дітьми, слугами, гувернантками та відвідувачами. Будинок Герхарда Діка мав 12 кімнат, включаючи 5 спалень, вітальню, велику їдальню та кухню, комору, ванну кімнату з туалетом, який змивався водою, та величезними підвалами. У цьому будинку також мешкали три кухарки, покоївка, няня, камердинер та офіціант. Будинок був збудований із рожевої цегли, а дах вкритий зеленим металевим дахом. Маєток оточував цегляний паркан. Подвір’я кожного власника мало окремі ворота у формі великої арки. Будинки стояли в оточені садів, за якими містилися городи. Через усе помістя протікав струмок, який впадав в озеро зі золотими рибками, лебедями, качками та гусями. Часто на озері влаштовувалися прогулянки на човнах. Кожне господарство мало будиночок управителя, де харчувалися всі слуги. У помісті мешкали родини шоферів, ключника та зоотехніка, садівників та їхніх помічників. Управитель відповідав за покоївок, кухарів та няньок. У кожному дворі містилися стайні, стодоли, майстерні, гаражі, зерносховища, літні кухні, склади з льодом та золою. Громадську  власність становили церква, школа, кладовище, кузня, дім охоронців, велике зерносховище та деякі інші будівлі. Нащадки Корнеліуса Гейнріхса залишили  такий опис маєтку:
«Чудові екіпажі, шофери у лівреях, добірні коні, які скачуть алюром, великі кам’яні будинки, тінисті дерева уздовж алей, вишні, яблуні та груші довкола домів, широкі поля пшениці, породиста худоба віддзеркалювали ті зміни, які сталися із тим пустим та голим степом за той час, як він потрапив до рук менонітського фермера».
В 1918 р. родини все ще проживали у Корніївці. Лише сім’я Герхарда Й. Діка в 1908 р. переїхала до Бердянська. На німецькі помістя часто нападали загони Махна. Їх рейди закінчувались вбивством поміщиків та членів їх родин. Кілька разів махновці навідались у Корніївку. У січні 1919 р. мешканці вирішили перебратися до більш безпечного місця. Родина Корнеліуса Й. Гейнріхса переїхала до Айнлаге, сім’ї Генріха Й. Гейнріхса та Якова Юліуса Гейнріхса – до Миколай-Поля, а Йоганн Епп із сім’єю вирушив до Хортиці. За кілька наступних років майже усе помістя було знищене. Не зазнав руйнування лише один будинок, де заснували притулок для дітей. Усі дерева вирубали на дрова, а нагробки з кладовища використали для будівництва сходів до багатьох мазанок, що з’явилися на території колишнього помістя. На сьогоднішній день від помістя Корніївка не залишилося ані сліду.

Купріянівка

Граф Вітольд Крайц володів великими угіддями поблизу містечка Софіївка, що у Натал’ївській волості на північний схід від Олександрівська. До 1861 р. ці землі разом із сусідніми селами місцеві мешканці називали Крайцево. Після скасування кріпацтва назви маєтку та села були змінені на Купріянівку. В 1880 р. група менонітів відкупила у графа Крайця 1 669 десятин земельних угідь, де було заснувано с. Айхенфельд (див. розділ 8). Згодом Абрахам Бергман з Бергмансталя придбав 1 290 десятин землі графського маєтку для своєї дочки Марії та зятя Генріха Якова Гайнріхса. В 1904 р. весь колишній графський маєток перейшов у його власність. Дуже скоро менонітські власники почали зведення будівлі розміром 12,8 х 23,5 м. З північного боку до  будівлі був доданий великий хол, відтак подвір’я маєтку добре проглядалося з дверей. Простора кухня та спіжарня були добудовані з північно-східного боку будинку. До будинку вела півкругла алея для авто, а у центрі подвір’я перед новим входом бив фонтан. З двох боків дім оточував парк розміром 90 х 210 м. Його стежки вели до р. Московка. У маєтку була збудована гарна альтанка, теплиця та сад, у якому було висаджено близько 750 яблунь, груш, абрикосів, вишень та слив. У маєтку працювала унікальна система водопостачання. З протилежного боку Московки, вище рівня маєтку, було викопано глибокі колодязі. Вода з колодязів подавалася трубами через річку до крану, що знаходився посередині подвір’я. Двір маєтку та село Купріянівка були розділені стіною. Приблизно до 400 десятин земельних угідь здавали в оренду місцевим селянам.
Після 1904 р. на території помістя власники звели чимало господарських будівель. То були стайні, конюшні, склади та комори, стодола для техніки, кузня. У маєтку було аж три конюшні. Лише у двох з них утримували близько 100 робочих коней, а третя була призначена для парадних бігових скакунів. Стайні будували столяри з Півночі Росії. У великій споруді, збудованій ще до 1904 р., розмістився паровий двигун. Її часто називали “депо”, оскільки зводили споруду ті самі майстри, що будували залізничну станцію. У тому ж будинку зберігали зерно, там був і млин. Біля будинку господарів знаходився гостьовий дом. Збудований у менонітському стилі, він, окрім кімнат, мав велику пральню у підвалі та фотомайстерні, якими користувалися сини Гейнріхсів. На подвір’ї також розмістився дім для управляючого та неодружених робітників. Тут мешкав і майстер, що керував робітниками, кучер та ключник із родинами. Крім цього було ще три будинки для одружених робітників. У споруді, яка примикала до конюшні бігових коней, мешкала обслуга. Усього на території помістя налічувалося 25 будинків. Більшість з них була збудована з цегли та покрита керамічною черепицею – у цьому регіоні було знайдено багато глини для виготовлення цегли та черепиці. Усі споруди, зведені після 1904 р., мали єдиний архітектурний стиль – їх загальною прикрасою були пласкі арки над вікнами та дверима, що робило їх подібними до будинків колонії Хортиця.
Після Громадянської війни маєток експропріювала радянська влада. Хоча помістя сильно постраждало під час останньої війни та після неї, у наш час збереглося кілька споруд колишнього маєтку. Сусіднє село має назву Купріянівка.

Маріїнське

Помістя Маріїнське було засноване на березі р. Бик – притоки Самари, приблизно за 16 кілометрів до залізничної станції Гришине, що у Бахмутській волості Катеринославської губернії. Маріїнське також знаходилось на відстані 170 км на північний схід від Молочної. Власником помістя був Генріх О. Классен, якому, окрім Марііїнського, належало помістя Раймергоф, що на південь від с. Альтонау Молочанської колонії. Маєток Маріїнське мав 2 250 десятин землі, половина з яких використовувалася під посіви зернових, а інша – під пасовища та покоси. У центрі маєтку розмістилося подвір’я, де стояв двоповерховий будинок власників площею 500 квадратних метрів. З боку головного фасаду будинок мав вітальню, зал-прихожу, бібліотеку, а з протилежного – спальні, їдальню та кабінет. У крилі, збудованому з тильної частини будови, містилися кімнати покоївок, кухня та ванни. За будинком знаходилась велика веранда, яка виходила на чудовий сад. На другому поверсі розмістилися гостьова та ще дві великі кімнати. Майданчик освітлювався скляним ліхтарем. Будинок виходив на великий прямокутний двір, який був оточений кованою металевою огорожею. Із західного боку двору, навпроти будинку, був головний вхід у вигляді двох стовпів-колон. З південного боку споруди розмістилися бараки для робітників, стайні та конюшні для бігових коней. З північного боку – їдальня для обслуги, майстерні та велике зерносховище. Там само була розташована і школа. У центрі прямокутного двору був розташований вітряк та контейнер для води. У маєтку стояли стайні для худоби, склади, кузня, майстерні, столярний цех, літня кухня, льодник, будинок вчителя та кладовище. Алея на кладовищі була засаджена плакучими вербами, каштанами та іншими декоративними деревами. Двір прикрашали клумби з квітами. Ще один будинок для робітників знаходився через дорогу від маєтку. У Маріїнському утримувалося до 70 биків та 3 000 мериносових овець. Поля були такими великими, що на них могли одночасно працювати до 20 снопов’язалок. Брат дружини, Густав Ремпель, з 1906 р. працював управляючим помістям. Саме він та його родина, щоб уникнути розстрілу в 1918 р., змушені були втікати з помістя до села Гнаденфельд колонії Молочної. Місцеві жителі називали маєток Маріїнське “хутором Классена”. Землю й приватну власність після революції націоналізували та передали до колгоспу. Сьогодні від колишнього маєтку нічого не залишилося.

Независіме (Незалежне)

Після навчання та ковальської практики Йоганн Яків Тільман започаткував у колонії Молочна власний бізнес. В 1868 р. він заснував маєток Независімий. Тільман  взяв в оренду землю, яка розташовувалась неподалік від залізничної станції Кудашівка, що у Катеринославській губернії. Кудашівка розмістилася за 65 км на південний захід від м. Катеринослав та 85 км на північний захід від м. Олександрівськ. В 1887 р. на південному боці річки Саксаган Тільманн придбав 966 десятин земельних угідь. З 1881 р. він застосовував нову для Півдня Росії систему «глибокого орання». Підприємець також експериментував з різноманітним насінням та засадив великий сад. Тільманн тримав багато худоби: корів, коней та свиней. Його називали «прогресивним фермером», а в офіційній урядовій доповіді 1910 р. його маєток був названий «помістям середнього класу». Власник мешкав у двоповерховому цегляному будинку з арочними вікнами, але окрім цієї будівлі у маєтку було зведено багато інших споруд. Деякі з них сполучалися між собою підземними тунелями. На території помістя працював паровий млин, збудований у 1903 р. неподалік від стаєнь та колії. У такий спосіб було дуже зручно відправляти борошно у місця збуту, хоча більша частина цього продукту споживалася у помісті. Поруч з млином розмістилася житлова частина маєтку для робітників, слуг та працівників млина й цегельні. Одночасно в помісті працювали в полі 95 селян. Тут також знаходилась невеличка школа для дітей робітників, яку утримував власник маєтку. На території діяла цегельня, де виготовляли цеглу та черепицю для потреб помістя. Усі споруди в маєтку були цегляні. У цегельні працювали дві печі. Воду подавали у водонапірну вежу, а з неї – розподіляли по всьому маєтку. Вежа була настільки великою, що води вистарчало на всіх мешканців упродовж року. Поруч знаходився великий став на кілька десятин.
Йоганн Тільман брав активну участь у соціальному житті. Він був одним з лідерів Алферівської волосної управи. Тільман зробив великий внесок у будівництво будинку суду, був головою лави присяжних, членом кількох промислових комісій та директором сирітського притулку у м. Катеринослав. У своєму помісті Йоганн був адміністратором та управляючим, а його шестеро синів допомагали йому. Коли в 1912 р. Йоганна Тільмана не стало, його обов’язки перейняв старший син. Він також був активним суспільним діячем, почесним членом шкільних рад, головою комісії з реформування в’язниць, а також брав участь у фінансуванні діяльність Миколаївської обсерваторії.
Після революції нова влада конфіскувала усі маєтки родини. Коли в 1925 р. тут заснували нове село Гінденбург, частина колишніх робітників маєтку залишилась у селі. В 1930 р. тут організували колгосп, а родину Тільманів заслали до Сибіру. Лише деяким членам сім’ї вдалося емігрувати до Канади. В 1943 р., під час відступу, німецькі війська зруйнували більшість будинків маєтку. Окупанти намагались підірвати й водонапірну вежу, але не змогли цього зробити навіть застосовуючи динаміт. Пізніше, за часів радянської влади, башту спробували зруйнувати ще один раз, але ці намагання були невдалими. Сьогодні колишній маєток Тільманів є частиною села Кудашівка. На місці колгоспу організовано кооператив. Багато мешканців купили невеликі ділянки землі та збудували на цьому місці власні будинки.

Новонадєждіне

Цей досить скромний маєток був заснований у 1910 р. родинами Дитріха Варкентіна, Корнеліуса Валля та Пеннера. Він розмістився на відстані 10 км на північний схід від села Близнюки та 25 км на схід від містечка Лозова. На схід від маєтку знаходилось село Петергоф, і тому помістя інколи також називали Петергофом. Помістя було розташоване на 330 десятинах землі, половина з яких належала родині Варкентіна, а решта – двом іншим сім’ям. За розміщенням маєток нагадував маленьке село, через яке із заходу на схід проходила вуличка. З північного боку, на його найвищому місці, знаходились чотири ферми. З протилежного, південного боку, з пагорба до балки спускалися сади та городи. Сади були розташовані на сонячному боці. Більшість споруд с. Надєждіно були збудовані з цегли. В 1909 р., після придбання землі, на території звели велику цегляну стайню та кілька печей для випалювання й сушіння цегли. До наступної зими у маєтку виготовили усю потрібну для подальшого будівництва цеглу. Влітку 1910 р. власники розпочали будівництво споруд. Варкентін спочатку збудував велику стодолу для сільськогосподарської техніки. У цьому примішенні деякий час мешкала його родина. Дещо пізніше був зведений житловий будинок.
Двір Варкентіна розмістився зі східного боку маєтку. На ньому розташували великий будинок-стайню, будиночок для охоронця, кузню, стодолу для техніки, двигунів, фуражу, літню кухню, будинок для робітників, коптильню та льодник. У господарстві вирощували городину та фрукти. Далі знаходилось шкільне подвір’я, на якому розташовувались помешкання вчителя та його стайня. У іншому будиночку могли зупинитись гості, що відвідували родину вчителя. Із західного боку шкільного двору починалися маєтки родини Валль та Пеннерів. Вони були одного розміру та складались з будинку, стайні-стодоли та інших споруд. Стайня-стодола стояла перпендикулярно до вулиці, відповідно до традиції, поширеної у всіх менонітських колоніях, а школа – паралельно до неї. По неділях школа перетворювалася на молитовний будинок. Службу правили або Варкентін, або один з вчителів.
Оскільки маєток був дещо ізольований від інших поселень, його власники майже не постраждали за часів революції. За роки Громадянської війни ворогуючі армії декілька разів проходили помістям, вимагаючи коней, їжі та дах над головою. Згодом землю у власників відібрали, дозволивши залишити собі по 18 десятин на кожну родину. На місці пасовиська влада планувала організувати нове село. Хоча були помічені межі майбутніх дворів, ідея з новим селом нажаль ніколи не була втілена. Меноніти неодноразово протестували проти підвищення податків та реквізицій. В 1921 р. Дитріха Варкентіна та його сусідів разом з родинами заарештували та засудили до заслання. Лише завдяки тому, що місцевім жителі зібрали велику кількість підписів на їхню підтримку, вдалося добитися перегляду рішення суду. В 1926 р. Дитріх Варкентін, продавши рештки землі та техніки, емігрував до Канади. Валль та Пеннер залишилися, але за кілька років були заарештовані та заслані до Сибіру. Їхня земля та власність перейшли колгоспу. В одному з будинків оселився голова колгоспу, а інший –використали під гуртожиток для робітників.
У наш час там, де колись було помістя, знаходиться велике село. Воно досі має назву Новонадєждіне, але місцеві жителі традиційно називають його «хутором Варкентіна». Від маєтку залишились літня кухня та цегла зруйнованих будівель, що була виготовлена у помісті в далекі 1909 – 1910 рр. Місцеві селяни й зараз збирають та використовують її для нового будівництва.

Пригір’я

Помістя Пригір’я було засноване у 1906 р. Давидом О. Классеном. Воно розмістилося на відстані 2,5 км на південь від селища Альтонау Молочанської  колонії на площі 1 100 десятин землі. До початку загального будівництва хазяїн збудував піч для виготовлення цегли (1905 р.). Забезпечивши себе будівельним матеріалом, він приступив до зведення житлового будинку, помешкання для робітників, великої стайні, зерносховища тощо. Проект житлового будинку замовили у архітектора Петера С. Петерса. Будинок вийшов дуже елегантним і складався з 38 кімнат. Стіни з червоної цегли були оздоблені орнаментом, який особливо вишукано виглядав над вікнами. Дуже вдало були запроектовані фронтони у стилі псевдобароко. Кольорові тенти-маркізи затіняли вікна. Споруду вкривав гарний черепичний дах, який у різних частинах будинку був різної висоти та форми. Будинок оточувала огорожа з цегляних стовпчиків та металевих пік. За ним розмістилося озеро, воду до якого подавали з артезіанського колодязю, а на березі водойми власники організували купальню. Подвір’я помістя прикрашали чудові клумби з квітами, дерева та кущі. Позаду містилися два городи та сад з фруктовими деревами. У маєтку працювали 40 жокеїв, кучери, пастухи, працівники для виконання польових робіт. У будинку працювало кілька покоївок місцевого та німецького походження. Для виховання молодшої дочки була запрошена гувернантка, яка згодом вийшла заміж за сина власника маєтку. Садом опікувався садівник, а безпеку забезпечувала спеціально підготовлена кінна охорона. На польових роботах використовували биків та коней. Для подорожей господарі тримали кілька фаетонів, карету, в яку впрягали двох коней, і якою керував головний кучер. В 1912 р. власники придбали автомобіль «Опель».
Родина Давида Классена належала до Менонітської церкви с. Ліхтенау. Пригір’я було не єдиною власністю Классенів. Їм також належали Давидфельд, маєток поблизу Херсона, та помістя Петровське (1 580 десятин землі) у Воронезькій губернії. Останнє було придбане родиною в 1912 р. за 640 000 рублів. Загальна площа володінь Классенів становила 4 400 десятин. Під час революції власники покинули Пригір’я, але ще раз ненадовго повернулися  у нього в 1918 р., під час окупації України німецькими військами. В 1921 р. маєтки націоналізували. У будинку розмістили правління місцевого колгоспу, а в 1943 р., під час відступу, німецькі війська підірвали будівлю. До 1997 р. колишнє помістя належало колгоспу, а потім було приватизоване. Нині Пригір’я є частиною села Лугового. Будинок колишніх власників не зберігся, але інші споруди дійшли до наших часів. Деякі з них досі вкриті оригінальною черепицею. Дуби, липи, каштани та акації, що були висаджені у помісті, все ще тішать око. Озеро майже повністю висохло.

Раймерхоф

Раймерхоф розмістився на відстані 1,5 км на південь від села Альтонау колонії Молочної та за кілометр на північ від Пригір’я. Його власником був Генріх Абрахам Классен, господар Маріїнського. Великий будинок власників у Раймерхофі налічував 74 кімнати. Це була цегляна споруда, яку прикрашала на куті висока восьмигранна вежа зі шпилем. Фасад будинку виходив на подвір’я, у центрі якого містився артезіанський колодязь. З одного боку подвір’я знаходились стайні та конюшні, а з протилежного – велике зерносховище. До будинку вела вимощена дорога для авто. На захід від дороги стояв дом господаря, а з іншого – школа. Чудові клумби, сад, город, парк, став та кладовище розмістилися у північній частині помістя. З південного боку дороги були розташовані будинки для робітників, кухня-їдальня для них та ще один город.
Від маєтку була прокладена дорога до помістя Пригір’я. Після Громадянської війни помістя націоналізували, і воно стало частиною колгоспної ферми. Свідки згадували, що будинок був серйозно пошкоджений під час відступу німецьких військ у 1943 р. До 1997 р. колишнє помістя належало колгоспові «Еліта». Пізніше землю приватизували. Сьогодні Раймергоф є частиною села Зарічного. Збереглася досить велика частина помістя з будівлями стаєнь, що мають арочні вікна. Досі не зруйноване одне крило колишнього будинку власників, яке знаходиться у дуже поганому стані. Разом із воротами ці елементи помістя нагадують про менонітське минуле цього селища.

Тащенак

Тащенаком називали групу маєтків, що розмістилася на відстані 20 км на північний захід від міста Мелітополь. Назва походила від  річки, що протікала поблизу та впадала в Азовське море. В 1820 роках ці земельні угіддя купили Вільгельм О. Мартенс та Давид Ісаак Шрьодер. Мартенс придбав близько 7 000 десятин та заснував помістя Шентах. Шрьодер купив 3 000 десятин, і його маєток називався Нейтах. З часом помістя були поділені поміж спадкоємцями. На початку 1900-х років на цьому місці існувало близько 18 помість різного розміру. Усі вони мали загальну назву Тащенак. Деякі з маєтків були частиною перших двох – Шентаха та Нейтаха.


Список власників маєтків та приблизна кількість землі, якою вони володіли:


Тут знаходилась початкова школа, що розміщувалась між старими маєтками Шрьодера та Вінса. До наших часів збереглося кілька менонітських споруд, що належали до колишніх помість. На північ від Тащенака  нині знаходиться село Нововеселе, яке було засноване на місці маєтку Штейнфельд, що належав Раймерам та Фрізенам.

1. Нейтах

Коли Давид Ісак Шрьодер іммігрував в 1804 р. до Росії, він оселився у Катеринославі. Там, на березі Дніпра він заснував тартак і успішно продавав ліс мешканцям колонії Молочної, сплавляючи його рікою. При тартаку працювала столярна майстерня. В 1820-х роках він продав свій бізнес і придбав 3 063 десятини землі у Тащенаку. За цю землю він сплатив графу Гранобарському 6 000 рублів. Приблизно у той самий час Вільгельм Мартенс набув землю поблизу. Угіддя, що знаходились на березі ріки Тащенак, шо трохи північніше від Мелітополя, називали помістям Нейтах. Спочатку землю використовували лише для вівчарства. Оскільки скотарство приносило великі доходи, Шрьодер продовжував удосконалювати помістя. Коли він помер (1836 р.), маєток успадкували його дочка Анна Енц, син Йоганн Шрьодер, дочка Катерина Зудерманн та онучка Луїза Д. Шрьодер. У 1882 р. помер син, Йоганн. Його частка маєтку вважалася замалою для розподілу, тому власницею її залишилися вдова Йоганна, Катерина Шмідт, що походила з помістя Штайнбах. Сьогодні на місці колишнього помістя Нейтах знаходиться село Трудове.У ньому можна побачити ще кілька менонітських будинків. На цвинтарі знайдено одне поховання:
• Хелена Вінц
30 листопада 1895 – 3 лютого 1900

2. Шентах

Вільгельм О. Мартенс іммігрував до Росії малим хлопчиком у 1793 р. Разом із родиною він оселився у селі Шенвізе Хортицької колонії. Доля була прихильною до Мартенса, і поступово, майже одночасно з Девідом Шрьодером, він розбагатів та зміг придбати у районі ріки Тащенак 7 000 десятин землі. Угіддя Мартенса називати помістям Шентай. Згодом землю поділили між його спадкоємцями – синами (Йоганном і Вільгельмом) та дочками. Наступне покоління Мартенсів поділило спадок на ще дрібніші частини. Спадкоємцями стали Ізбранд Ремпель, Давид та Йоганн Енци, Герхард Мартенс, Яків Классен та Герхард Вінц. До наших днів від помістя майже нічого не залишилося.

Тігенгоф

Тігенгоф заснували в 1869 р. Яків Ремпель, Дитріх Яків Ремпель та їхній зять Яків Якович Енц, які спільно придбали 500 десятин землі у німецького землевласника Крістіана Зеллера. Їх родини переїхали з колонії Молочна на нове місце біля містечка Софіївка, що поруч з помістям Розенгоф. Маєток дістав назву Тігенгоф і був поділений між трьома родинами. Сім’і господарювали окремо. На кожній частині були збудовані будинки-стайні. На початку 1900-х Яків Ремпель звів на своїй території вітряний млин. В одній із споруд розмістилася школа, а на богослужіння всі ходили до церкви у с. Розенгоф, де проповідував Яків Я. Енц. В 1918 р. на маєтки напала армія Махна, і всім членам родини довелося втікати. Сьогодні колишні землі помістя є частиною села Задорожнє. Від менонітського минулого майже нічого не залишилося.

Фельзенталь

Велике помістя Фельзенталь (засновано в 1820 р.) знаходилось на північний схід від колонії Молочної. Його власником був Давид Раймер, який походив із с. Кронсгартен, що неподалік від Катеринослава. Він викупив маєток з метою вирощування фруктових дерев. В 1911 р. Петер М. Фрізен описував Фельзенталь наступним чином:
«..У монотонному ногайському степу це помістя виглядає як створений на землі рай. Тут протікають численні струмки, ріка Каїнкулак в’ється довкола скель, лугів та високих дерев. Фельзенталь був улюбленим місцем Йоганна Корніса. Тут досі можна побачити чотири дерева, які колись посадив Корніс у широкому степу. Це помістя, де розсаджувались фруктові дерева, здійснило великий внесок у розвиток усієї колонії Молочна. На території маєтку знаходились чудові гранітні скелі, які, як вважають спеціалісти, є відлогами Карпатських гір. З них спливають струмки, що впадають у Каїнкулак...».
Родина Раймерів не проявляла схильність для спілкування з мешканцями колонії Молочної, і на території помістя навіть виникло містичне релігійне угруповання, так звана «група найтихіших». Син Давида Раймера, Яків став членом Менонітської церкви у с. Гнаденфельд, а пізніше – духовним керівником Менонітської Братської церкви. Після смерті Давида помістям опікувався його брат Яків, а після Якова власницею маєтку стала родичка, Гертруда Раймер. У 1900 р. вона продала помістя онуку Давида Раймера – Давиду Классену, який був його власником до самої націоналізації. Крім великого будинку, де мешкали господарі, у маєтку стояла менша за розміром будівля, яку називали Малим Фельзенталем, та школа.
Сьогодні Фельзенталь відомий як селище Рушівка. На кладовищі, що поблизу села, було знайдено декілька нагробків:
• Гертруда Раймер
3 вересня 1829 – 7 липня 1915
• Анна Раймер
... 1821 – ... червня 1901

Штайнбах

Велике помістя Штайнбах розмістилося уздовж ріки Юшанли, що на півдні колонії  Молочної між селами Штейнфельд та Елізабетталь. В 1812 р. його заснував Клаас Вінц, перший староста колонії Молочної. В 1818 р. маєток відвідав імператор Олександр І та був вражений кількості
висаджених на місці дикого степу дерев. Тоді ж цар подарував Клаасу Вінцу великі земельні угіддя. Через одруження маєток перейшов до Пітера Шмідта та залишався у власності Шмідтів аж до революції. Помістя з часом розширилося до 11 000 десятин землі. Це було чи не найбільше менонітське помістя у Південній Росії. Після Громадянської війни сім’я власника змушена була переселитися до будиночку місцевого шинку, а помістя було перетворене на сирітський притулок. До наших днів багато споруд використовує дитячий інтернат. Сьогодні поселення відоме під назвою Калинівка. На кладовищі знайдено кілька нагробних плит. Вдалося прочитати:
• Генріх Шмідт
2 лютого 1824 – 27 липня 1884
• Марія Шмідт (з родини Енц)
29 вересня 1824 – 5 червня 1860

1. Будинок Якова Діка

Яків Дік був зв’язаний з родиною Шмідтів через одруження. Саме він в 1880 р. і збудував цей будинок. Розмір будівлі становив 16 х 25 м, а її стиль відповідав смакам тогочасної російської аристократії. Цегляні стіни були прикрашені  орнаментом. У центрі фасаду знаходились гарні просторі сходи. У тому місті, де зараз знаходиться вхід, колись було розташоване вікно. Боковий фасад будинку, який виходив на дорогу, прикрашався високими англійськими вікнами. Хоча будинок завершувався куполом, стеля у кімнаті під куполом була пласка. Плафони кількох зал були розписані бельгійським художником. В наші часи будинок покинули, внаслідок чого він  зруйнувався. Практично не залишилося автентичного даху. Нещодавно було зроблено новий дах, а будинок відремонтовано під інтернат.

2. Стайня Якова Діка

Стайня збудована з цегли і мала гарний орнамент, який виглядав особливо ошатно над вікнами та дверима, уздовж карнизу та у наріжниках. Колись цей будинок був в одній частині одноповерховим, а у другій – мав два поверхи. Тепер, після ремонту, його зробили двоповерховим. Дах, який колись був вкритий металом, покрили шифером, а гарні півкруглі парапети з даху зняли. Сьогодні будинок використовується як спальний корпус інтернату.

3. Будинок Миколи Шмідта

Цей будинок прибудували до дому, зведеного колись засновником маєтку Клаасом Вінцом на замовлення М. Шмідта. На цегляних стінах все ще проглядається гарний орнамент, хоча тепер їх вкриває фарба. Цегляні фронтони не замальовані, але частково перебудовані. Вікна на горі закладені цеглою, а декоративний парапет майже повністю знятий. Сьогодні у будинку мешкають люди.

4. Будинок Пітера Шмідта

Пітер Шмідт, зять Клааса Вінця, продовжував після смерті  засновника управляти помістям. Він збудував новий цегляний дім, прикрашений гарним орнаментом, що розташовувався довкола дверей. Стіни були вкриті штукатуркою, а наріжники виглядали так, ніби були складені з каменю. З часом будинок перебудували. Фігурні парапети з даху фасаду та фронтони розібрали.

5. Стайня Пітера Шмідта

Стайня, яку прибудували до будинку під кутом, теж була цегляна та орнаментована. Хоча колись тільки її центральна частина мала два поверхи, тепер, після ремонту, увесь будинок є двоповерховим. Він і сьогодні знаходиться у доброму стані.

6. Гараж

Колись на території помістя було два окремі гаражі. Один – малий, розрахований на одне авто, а другий – великий, з двома дверима та заокругленими, обрамленими гарним орнаментом вікнами і невеличкою вежею на даху. Обидва гаражі мали каміни, що свідчить про те, що їх взимку опалювали. У наші часи обидва будинки об’єднані та утворюють одну довгу будівлю, а вежу демонтували. Стіни вкриті фарбою. Стан будинку незадовільний.



7. Будівля приватної школи

Школу заснував Пітер Шмідт (1838 р.). Це була середня школа, в якій діти з заможніх родин (не лише менонітських, але й з російських аристократичних сімей) отримували освіту самого високого рівня. Сюди цілеспрямовано вибирали кваліфікованих творчіх педагогів. Будинок існує й сьогодні.

Шенборн

Помістя Шенборн засноване в 1884 р. Герхардом Енцом. Воно розмістилося поблизу села Буркут, що на південь від Молочної (колишня Нововасилівськая волость Таврійської губернії). Помістя займало площу 1 350 десятин. В 1903 р. Енци придбали ще один маєток – Гречане, а в 1907 р. Герхард Енц поділив нерухомість між спадкоємцями. Дочка Луїза (одружена з Генріхом Енцом) та син Генріх отримали кожен по половині маєтка Гречаного, а інший син – Герхард, успадкував 810 десятин землі у помісті Шенборн. Батько, Герхард Енц, залишив за собою землю площею 540 десятин, на якій він мешкав до його смерті у 1911 р. Усі споруди  маєтку були збудовані довкола прямокутного подвір’я, посередині якого містився круглий квітник, росли дерева та кущі. Ставок забезпечувався водою з артезіанського колодязя. Він був оточений парканом. З одного боку будинку містився балкон, з якого можна було милуватися навколишньою територією та водоймою. Іншими спорудами були: стайні, склади, житло для робітників. Всі ці цегляні споруди були вкриті черепицею. Кладка цегли була особливою, стіни декоровані парапетами. Сад та город доповнювали ландшафтну композицію, створюючи враження гармонії. Сьогодні від усієї цієї  пишноти  майже нічого не залишилося.

Юшанли

Цю експериментальну ферму в 1830 р. започаткував Йоганн Корніс. Маєток знаходився на берегах річки Юшанли на південь від села Орлово. Спочатку його угіддя складали 500 десятин землі. Цю землю він орендував у держави. Тут Корніс збудував ідеальне господарство, яке мало великий будинок, стайні, стодоли та інші необхідні для господарства будівлі. У маєтку також знаходилось невелике підприємство для випалювання та сушіння цегли й черепиці. Корніс започаткував розведення високопородної худоби, розбив чудовий сад та город. На фермі виготовляли шовк, вирощували тютюн та займались бджільництвом. В 1836 р. імператор Микола І, визнаючи заслуги та здобутки Йоганна Корніса, прийняв рішення подарувати  йому та його нащадкам ті землі. Згодом Корніс орендував ще 3 500 десятин землі, на якій здійснював різноманітні сільськогосподарські експерименти. В 1848 р. помістя Юшанли пишалося найбільшим розсадником дерев у всій колонії Молочній. Тут налічувалося 296 433 дерева. Після смерті Корніса маєток успадкувала його дочка Агнеса, яка була заміжня за Ф. Вібе, який в 1850 р. організував у помісті школу. В 1879 р. власниками маєтку стала родина Раймерів. Вони знесли багато старих будівель та збудували новий дім, який нагадував замок. Після Громадянської війни маєток став частиною колгоспу «Могучий». Сьогодні у колишніх спорудах помістя розмістилася районна психіатрична лікарня. На території колишнього помістя досі збереглися будинки, включаючи і резиденцію останніх господарів. З боку вулиці можна  побачити в’їзну браму. Нещадавно на території помістя були знайдені підземні переходи довжиною у 200 метрів. В 2004 р. у колишньому маєтку відкрили пам’ятний знак на честь  Йоганна Корніса.

1. Будинок Раймерів

Будинок було збудовано в 1879 р. Він зведений з червоної цегли, з фронтоном та іншими деталями у стилі голландського псевдобароко. За роки війни 1941 – 1945 рр. дім був майже  зруйнований, а пізніше – відбудований з деякими змінами. Під час ремонту було додано другий поверх, але знесено балкон, який виходив на тильне подвір’я. Нині у будинку міститься психіатрична лікарня.