Mennonite
                  ArchitectureMennonite School


Mennonite Centre Homepage  Title page   Introduction  Chapter 1Chapter 2Chapter 3Chapter 4Chapter 5Chapter 6Chapter 7Chapter 8, Chapter 9, Chapter 10Chapter 11, Chapter 12, Chapter 13, Chapter 14, Chapter 15, Chapter 16, Chapter 17, Chapter 18, Chapter 19


Лісницькі табори
Розділ 18
Загальний огляд
Майже з перших десятиліть проживання у Російській імперії меноніти змушені були переглянути найважливішу засаду своєї віри (непротивлення злу) та йти на певні компроміси. Маніфест 1762 р., підписаний Катериною ІІ, гарантував усім іноземним колоністам, у тому числі й менонітам та їхнім нащадкам, звільнення від військової повинності. Але вже в 1812 р., коли війська Наполеона Бонапарта напали на Росію, уряд звернувся з проханням до колоністів про фінансову допомогу. Незважаючи на те, що не всі погодились відгукнутися на прохання уряду, у колоніях почали збір коштів.
Під час Кримської війни, в 1853 – 1856 роках, менонітів просили надати підводи та фурманів для перевезення амуніції та продовольства на фронт. Тими ж підводами з зони бойових дій  вивозили поранених солдат, за якими потім доглядали у колоніях. Менонітська община підтримувала державу, надаючи фінансову допомогу та організовуючи великі благодійні акції. Керівників менонітської громади неодноразово нагороджували орденами та медалями за внесок в оборону країни. Після закінчення Кримської війни, в якій Росія зазнала поразки, новий цар Олександр ІІ (прийшов до влади після смерті свого батька Миколи І) ініціював у державі проведення  серії соціальних та військових реформ. Період його правління увійшов в історію як "Великі реформи 1860–1870-х років”. За царя Олександра II було скасоване кріпацтво, відбулися зміни в системі адміністрування, введено новий карний кодекс. Влада намагалася зрівняти усіх царських підданих в правах та обов’язках. Колоністи втратили свій привілейований статус, особливо в частині проходження військової служби. В 1870 р. уряд видав новий закон, який розпочав складання закону про загальну (маючи на увазі загальностанову) військову повинність. Новий Військовий устав  вступив у силу в 1874 р.
Керівники менонітських громад сприйняли закон як найбільшу загрозу збереженню своїх релігійних переконань. Розпочалася масова еміграція  до Канади та США. Зважаючи на це, уряд спрямував до менонітських колоній генерала Е. І.Тотлебена – героя оборони Севастополя  під час Кримської війни. Тотлебен мав провести переговори із старійшинами та домовитися про компроміси. Менонітам запропонували альтернативу: службу у війську замінити роботою у ремонтних майстернях, пожежних бригадах, або в урядовій програмі збереження лісу. Колоністи обрали останню пропозицію. Єдина вимога, яку вони висунули – безпосередній менонітський контроль за виконанням програми, згідно з якою меноніти мали опікуватися лісами у південній частині Росії: дбати про збереження лісу, висаджувати розсадники, експериментувати з фруктовими деревами. До закону про обов’язкову військову повинність включили окремий пункт про менонітів.
В 1881 р. до лісницької служби призвали перших новобранців. Щороку молоді люди відповідного віку та статусу проходили навчання у спеціальних центрах, а потім спрямовувались на лісницьку службу, термін проходження якої тривав чотири, а після 1907 р. – три роки. Менонітські громади також фінансово відповідали за будівництво та діяльність лісницьких таборів. У перші три роки було збудовано три табори. Згодом – ще п’ять.
Уряд надавав грошові позики на будівництво таборів, а також виділяв землю під пашню та пасовища для худоби. Кожний лісничий  отримував платню – 20 копійок на добу. Менонітські громади фінансували одяг та провіант для лісничих. Перші витрати на будівництво таборів становили 165 000 рублів. Доходи від діяльності таких таборів у перший рік сягнули 126 000 тисяч, а в 1913 р. збільшилися до 347 000 у рік. Кошти на покриття витрат збирали з введеного у менонітських колоніях спеціального податку. Спочатку він становив один карбованець з особи та 46 копійок – за десятину землі. Пізніше податок ввели і на інші форми власності. Спеціально створені комісії оцінювали власність і відповідно до цього призначали податок. За його збір відповідали менонітські місцеві адміністрації. Перед початком Першої світової війни система збору податків стала більш  суворою.
Діяльність лісницьких таборів контролювалася спеціальними менонітськими комісіями, які співпрацювали з урядовими інституціями та менонітськими конгрегаціями. У кожен табір було призначено капелана-скарбника, який наглядав за тим, щоб адміністрація виконувала свої зобов’язання стосовно менонітів. Капелан також опікувався духовним життям молодих людей. У деяких таборах контроль здійснювали дві особи – капелан та управляючий. Туди часто навідувались пастори. У таборі також обов’язково знаходився кабінет лікаря.
Хоча лісницькі табори були альтернативою військовій службі, ними управляли як військовими підрозділами. Тут формувалося суспільство, відмінне від звичайного життя. Молоді люди протягом кількох років були відірвані від  родин та дівчат. Управляти такою великою кількістю людей, зібраних разом у період найактивнішого етапу їх життя, було нелегко. Нерідко новобранців ображали, або піддавали принизливим ритуалам «посвячення». Важливо зазначити, що молоді люди різного соціального походження, релігійних поглядів та виховання мали цілком  рівні умови перебування.
Життя у таборах вимагало від кожного самодисципліни. Чоловіки проживали у бараках. Відлучення службовців з табору дозволялося лише за згодою керівництва. У розпорядок дня входило щоденне марширування, а лісничим надавали подібні військовим звання. Під час виконання обов’язків рекрути носили форму, яку розробило Міністерство лісного господарства. На мундирах добре вирізнялися звання. У кожному таборі був головний лісничий, звання якого прирівнювалося до капітана. Його помічник був у ранзі лейтенанта. Ці люди призначалися урядовими установами. Старшого над новобранцями призначав або головний лісничий, або обирали самі рекрути. Він відповідав за виконання рекрутами наказів командирів та за дисципліну. Наприкінці дня він звітував головному лісничому про виконану за день роботу. Ще кілька рекрутів обирались старшими над загонами.
Табір об’єднував цілий комплекс будинків. Найчастіше бараки були поділені на кілька великих спалень. У них також містилися: їдальня, де проводили й релігійні служби; бібліотека та невеликі кімнати командира, кухаря та пекаря. У спеціально відокремленій частині проживав капелан-скарбник з родиною. Перед початком Першої світової війни лісницькі табори та умови проживання в них значно поліпшились. До 1914 р. службу у таборах пройшли 1 200 менонітів.
З часом не лише меноніти, але й окремі представники влади почали вголос висловлювати  сумніви щодо доцільності такої служби. До початку світової війни це питання обговорювалось як мінімум один раз на засіданнях Державної Думи, однак не було запропоновано жодних змін до відповідного закону.
Менонітські общини мали багато претензій щодо духовного розвитку молодого покоління в умовах лісницьких таборах. Особливо наполегливо питання про це порушували релігійні лідери громад. Вони наголошували на тому, що деякі молоді рекрути навіть не були хрещені, а більшість з них була неодруженою. Деякі проповідники, які часто перебували у таборах, як наприклад, Яків Г. Янцен, піддавали критиці не тільки систему таборів, але й сам факт альтернативної військової служби, вважаючи, що це особиста справа кожного молодого меноніта. Дедалі частіше критикували й систему збору податків та всезростаючих сум, які конгрегації мали залучати для утримання таборів.
У той час виникла ще одна альтернатива військовій повинності. Нею стала медична служба, яка скоро набула популярності серед молодих менонітів. Вже в роки російсько-японської  війни (1904–1905 рр.) багато менонітів доглядали поранених та хворих. Їхню діяльність неоднозначно оцінили старійшини менонітських громад. Незважаючи на це, у період Першої світової війни багато менонітів працювали санітарами. Цю службу організовували невійськові інституції – Червоний Хрест, Всеросійська земська асоціація та Об’єднання російських міст. Багато менонітів служили санітарами медичних поїздів на німецькому, австрійському фронтах, а також на Кавказі. Інші – несли службу на кораблях Чорноморського флоту, а також у госпіталях Москви, Петербургу та Катеринославу. У зв’язку з військовими діями збільшилася кількість менонітських рекрутів. Ті, хто раніше служили у лісницьких таборах, переходили на ремонт доріг та на інші роботи, які було необхідно виконувати під час війни. Усього до альтернативної служби було залучено близько 14 000 менонітів-чоловіків, половина з яких працювали санітарами.
Хоча в обов’язки менонітів не входив ремонт шпиталів, деякі з них ініціювали модернізацію медичних частин, у яких вони проходили службу. Прикладом міг служити адміністративний центр медичної служби Всеросійської земської асоціації, що на вулиці Тищинській у Москві. Центр розмістився у приміщені колишньої фабрики. У ньому знаходились бараки для менонітів-санітарів. В 1915 р. меноніти, які мали інженерну та технічну підготовку, розробили план перебудови бараків, який знайшов підтримку російських урядових інституцій. По периметру стін бараків були змонтовані нові двоповерхові ліжка із спеціальним підвищенням, що забезпечував зручний доступ до верхніх ліжок. Біля кожного ліжка меноніти зробили індивідуальні шафи для одягу й шухляди для дрібних речей та взуття. Кожен санітар мав окремий відкидний столик з місцем для ведення записів. Дерев’яні частини меблів були полаковані, а металеві – пофарбовані чорною фарбою. У приміщенні встановили електричне освітлення. Бараки опалювалися великими круглими печами, що працювали на вугіллі та дровах. Меноніти також реконструювали пекарню, де поклали великі печі, прикрашені зсередини та ззовні голубими голландськими кахлями. Будівельні матеріали надавали менонітські громади. Центр став набагато комфортабельнішим. Для санітарів закупили добротну уніформу, продукти харчування високої якості. Після огляду приміщення один з офіцерів – членів військової комісії зауважив, що  меноніти-санітари живуть у кращих умовах, ніж російські офіцери. Навіть тут проявився менонітський підхід до порядку, ефективне керівництво та підприємництво, які були характерні для  членів у всіх аспектах їхнього життя.
Видатки, які менонітські громади витрачали на утримання лісницьких таборів та менонітів-санітарів, росли з року в рік, особливо у період Першої світової війни. Для громад вони ставали непосильним тягарем. У 1917 р., враховуючи інфляцію та девальвацію, менонітські громади витрачали на альтернативну службу по 100 000 карбованців на місяць. Після зречення царя Миколи ІІ і початку революції та Громадянської війни молоді меноніти повернулися додому. У період нестабільності влади лісницькі табори не могли діяти. Деякі з них відразу були конфісковані  радянською владою, інші – просто ліквідували, або закинули.
При цьому, лісницькі табори були альтернативою військовій службі для менонітів аж до 1936 р., поки не була затверджена Сталінська конституція з її обов’язковою військовою повинністю для всіх без винятку громадян СРСР. Чи використовувалися колишні лісницькі табори з іншою метою у радянський період – невідомо.
Назви постійних лісницьких таборів:

Назва табору

Також відомий як

Сучасна назва

Азов (1881)

Азовське 


Альтагир

Альтагер


Альт-Бердянськ (1883)

Старо-Бердянське

Старобердянське лісництво

Анадол (1881)

Велико-Анадольське 


Байтал 



Владимирів (1882)

Владимирскоє 


Жеребково

Ананьєве


Іссик Куль (1913)

Іссилькульє 


Ной Бердянськ (1883)

Ново-Бердянське


Разін (1882)

Разінське 


Шварцвальд (1907)

Чорнольське


Азов
Цей табір розмістився на відстані 20 км на північний захід від м. Маріуполь. Його відкрили у 1881 р. Служба новобранців розпочалася  1 квітня. Стіни та фронтони бараків зводили з цегли, а дахи вкривали черепицею. Будинки мали арочні вікна на кожному фронтоні і дуже нагадували традиційні менонітські житлові будинки. За рік понад 130 молодих чоловіків проходило службу  у цьому таборі. В 1913 р. там проживало 143 особи. Табір займав площу 1 665 десятин, 971 з яких була засаджена деревами. Старі дерева, що росли на території, зрубали та продали на дрова. Розсадник фруктових дерев використовувався для прищеплювання молодих дерев та експериментів з ними. На чолі табору стояв головний лісничий та два його заступники – помічники. До складу персоналу також входили чотири пекарі, чотири кухарі, капелан-скарбник, управляючий та лікар. Популярним заняттям для призовників були репетиції оркестру дерев’яних духових інструментів у вільний від служби час. В 1910 р. бараки згоріли, а потім радянська влада конфіскувала територію табору. В 1918 р. табір скасували. Деяку власність розпродали, а гроші повернули Менонітській комісії лісницької служби.
Альтагир
Цей лісницький табір розмістився на південний захід від міста Мелітополь, що поруч з Азовським морем. Він був філією Альт-Бердянського та Ной-Бердянського лісницьких таборів. На чолі трьох таборів стояв один головний лісничий, усі вказівки якого виконував його заступник. Більшість будівель на території були зведені з декоративної цегли та мали черепичні дахи. Перші поверхи будинків будувалися на високих фундаментах. В 1919 р. табір перестав існувати.
Альт-Бердянськ
Лісницький табір Альт-Бердянськ площею 1 000 десятин землі знаходився на північний схід від міста Мелітополь, на південь від Молочанської колонії. Табір був заснований на експериментальній плантації, яку в 1845 р. започаткувало Міністерство лісового господарства, а у подальшому розвинув Йоганн Корніс. Він вважався найвидатнішим спеціалістом у Росії з питань лісорозведення у степу. Саме його призначили керівником експериментального розсадника, для якого він особисто обирав ділянку, виходячи з відповідності навколишнього середовища та природних умов. Корніс вирішував, де будуть збудовані будинки, де пролягатимуть дороги, які дерева мають бути висаджені, а квіти засіяні. В 1846 р. колоністи почали висаджувати перші дерева. Через два роки кількість дерев на експериментальній ділянці перевищувала 100 000. Пізніше тут було посаджено кілька мільйонів дерев та рослин. Після смерті Йоганна Корніса меноніти Молочної продовжували опікуватися розсадником. Саме його обрали як місце під лісничий табір.
В 1883 р. рекрути збудували перші бараки. У них розмістився великий гуртожиток, кухня, поліклініка, бібліотека та приміщення для капелана-скарбника. Будівлі зводили з цегли, а дахи вкривали черепицею. Дахи мали різну форму. Деякі були спадистими, інші – мали фронтони. В цілому  вони нагадували дахи будинків у менонітських селах. У цьому таборі також розводили велику рогату худобу. Діяльністю табору керував той самий головний лісничий, який відповідав за табори Альтагир та Ной-Бердянськ. Відповідальним за виконання наказів був помічник головного лісничого.
В 1912 р. Менонітська комісія лісницької служби надала 3 000 карбованців на відкриття музею, який би нагадував про багаторічну службу у Альтагирському, Альт та Ной-Бердянських таборах.
Хоча в 1919 р. радянська влада націоналізувала та закрила табір, багато менонітських будівель на його території збереглися. Нині вони знаходяться у відносно доброму стані і використовуються під житло. Дотепер залишилося багато дерев із колишнього розсадника.
Анадол
Лісницький табір Анадол було створено в 1881 р. Служба рекрутів розпочалася 1 квітня того ж року. Табір розмістився на відстані приблизно 60 км на північ від м. Маріуполь Катеринославської губернії. До бараків входило шість гуртожитків, їдальня, кухня та добре  оснащена бібліотека. Їдальня служила місцем, де проводилися релігійні служби. На території табору знаходились великий город, розсадник дерев та сад. Більшість будинків будували з цегли. Стіни деяких інших зводили з каменю, дахи вкривали металом, а фронтони облицьовували дерев’яними дошками з гарною різьбою. У таборі одночасно могло проживати 170 людей, а в 1906 р. тут знаходилось 189 осіб. В 1917 р. під час пожежі, яка виникла у таборі, згоріла стайня. Невдовзі після цього табір захопили революційні частини, і Анадол перестав функціонувати.
Байтал
Табір Байтал розмістився на відстані 20 км на північний захід від м. Херсон у Херсонській губернії. Він був заснований як філіал Жеребківського лісницького табору і міг одночасно розмістити до 75 осіб. В 1907 р. новобранці з табору Разін збудували тут нові бараки, стіни яких зводили з місцевої деревини, а потім прикривали землею та вапном. Дахи бараків вкривали  металом. В 1913 р. Байтал передали під опіку іншого табору, а персонал перевели у Жеребківський лісницький табір. В 1919 р. табір Байтал перестав існувати.
Владимирів
Владимирівський лісницький табір створено в 1882 р. Його свячення відбулося 27 лютого. У таборі можна було розмістити 131 особу. Владимирівський знаходився на захід від колонії Заградівка. Площа табору становила 3 000 десятин землі, 1 900 з яких до 1913 р. були засаджені деревами. Табір мав велике господарство. Тут розводили худобу, а 120 десятин були відведені під город. У вільний час рекрути грали в оркестрі. Табір перестав існувати в 1919 р.
Жеребково
Табір збудували у 1907 р. як Анан’євський лісницький табір. Табір заснували на землі, що належала імператорові, приблизно за 40 кілометрів на північний захід від м. Херсон. Жеребково був розрахований на розміщення 70 осіб. Бараки з дерев’яних колод збудували рекрути Разінського лісницького табору (у тому ж 1907 р.). Стіни утеплили землею та вапном. Дахи були вкриті металом. Фронтони облицьовувалися вертикальними дошками. У таборі був споруджений майданчик для гри у боулінг. Для головного лісничого було передбачене спеціальне помешкання. 50 десятин землі були виокремленні під саджанці та рослини, які розводили на насіння. Потім їх або відправляли у інші лісництва, або продавали приватним садівникам. Найкращими тут були фруктові дерева та кущі троянд. В 1913 р. назву табору змінили на Жеребково. Табір перестав існувати в 1919 р.
Іссик Куль
Лісницький табір Іссик Куль розмістився на відстані 120 км на захід від м. Омськ, що поблизу Транссибірської залізниці. Його створили для лісницької служби молодих менонітів Західного Сибіру. Оскільки в 1913 р. бараки все ще були у процесі побудови, 44 новобранці мешкали у великому будинку, який спеціально орендувала менонітська підрядна будівельна фірма. Серед будівель найважливішим був великий гуртожиток, який мав два окремі крила, їдальню, кухню та зал для богослужіння. Рекрути займалися посадкою дерев та створенням нового розсадника. У таборі було організовано оркестр з 25 музикантів, діяльності якого сприяв особисто головний лісничий. Він придбав музичні інструменти, найняв диригента та піклувався щодо проведення регулярних репетицій. З початком Громадянської війни скарбник розпродав майно табору, і табір перестав існувати.
Ной-Бердянськ
Табір організували у 1883 р. Він розмістився на південний схід від м. Мелітополь. Рекрути мешкали у чотирьох великих гуртожитках, кожний з яких мав власну назву. Загальна кількість ліжок була розрахована на розміщення 130 осіб. Їдальня, у якій також проходили богослужіння, розмістилася між двома найбільшими спальнями. Менші кімнати були передбачені для проживання керівництва табору, адміністративних працівників, кухарів та пекарів. Окремо стояла баня. В одному крилі будинку розміщувалась  квартира для родини капелана-скарбника. Бараки будували з цегли та вкривали металом. Стіни прикрашали орнаменти з кольорової цегли. Спадисті дахи бараків виглядали дуже нетипово для менонітської сільської архітектури. На території табору містився розсадник дерев, де росли переважно фруктові дерева. На площі 5,5 десятин землі були посаджені виноградники. Старі дерева, що знаходились тут до будівництва табору, зрубали та продали на дрова. На чолі цього табору стояв головний лісничий, який також відповідав за табори Альтагир та Альт-Бердянськ. Новобранці займалися й фермерством, за що відповідав капелан-скарбник. В 1919 р. табір перестав існувати.


Разін
Лісничий табір Разін розмістився на відстані 25 км на північ від м. Херсон. Його створили в 1882 р. для альтернативної служби 150 молодих чоловіків. Однією з найбільших будівель була  їдальня з довгими столами, кожен з яких був розрахован на 14 рекрутів. Тут працювало п’ять кухарів та чотири пекарі. Кожна окрема група мала свою їдальню та гуртожиток. Капелан-скарбник мешкав в окремій квартирі, але його родина харчувалась в їдальнях. Також були передбачені окремі квартири для головного лісничого та лікаря. В 1912 р. старі бараки, які були знищені пожежею, перебудували під керівництвом Й. Раймера. Нові будівлі звели з цегли і вкрили металом. Дахи бараків дивували різноманіттям: одні мали фронтони та арки, інші – були спадистими.
На території табору ріс великий сад та знаходився розсадник дерев. Тут також займалися фермерством. Для цього існували господарські будівлі – мазанки, стіни яких зводили з глини, дахи покривали соломою, а фронтони облицьовували вертикальними дошками. До 1907 р. кількість рекрутів у таборі збільшилась удвічі. Для того, щоб всіх розмістити, довелося зробити двоярусні ліжка. В 1919 р. табір припинив свою діяльність.
Шварцвальд
Табір розмістився за 40 км на південний захід від Хортицької колонії. Шварцвальд був заснований до 1907 р. Цього ж року рекрути з табору Разін збудували додаткові дерев’яні бараки, утеплені землею, вапном та металевими дахами. Перед входами до бараків височіли флагштоки. Капелан-скарбник мав власну резиденцію. У таборі створили гарний оркестр. Табір перестав існувати в 1919 р.