Mennonite
                  Architecture700 year old oak
                  tree in 1994


Mennonite Centre Homepage  Title page   Introduction  Chapter 1Chapter 2Chapter 3Chapter 4Chapter 5Chapter 6Chapter 7Chapter 8, Chapter 9, Chapter 10Chapter 11, Chapter 12, Chapter 13, Chapter 14, Chapter 15, Chapter 16, Chapter 17, Chapter 18, Chapter 19


Міста
Розділ 19

Загальний огляд

Перші менонітські колоністи, які прибували до Російської імперії, були селянами. Вони вели надзвичайно простий спосіб життя. Більшість з них оселялись у колоніях, і тільки деякі брали на себе сміливість зупинятись у містах. Наприклад, в 1796 р. родина Йоганна Гамма залишила Хортицьку колонію та переїхала до м. Санкт-Петербург.
Поступово, ставлячи на карту усе попереднє життя та засновані ними маєтки, до різних міст та містечок Російської імперії перебиралося все більше менонітів. З часом між менонітами-мешканцями міст, та менонітами-селянами склалися своєрідні відносини: міські мешканці мали великий вплив на тих, хто проживав у аграрних центрах, займаючись фермерством. Деякі колонії відчули проникнення урбанізації на практиці. Особливо це стосувалось таких селищ, як Хортиця, Шенвізе, Гальбштадт та Вальдгайм.
Серед перших менонітських переселенців, які осідали в містах, був Генріх Тіссен. Він прибув у м. Катеринослав в 1805 р., де збудував млин та фабрику з виробництва оцту. За ним згодом прибуло ще кілька родин. Інші підприємливі меноніти осіли в містах Олександрівськ, Одеса та Харков. Відмовляючись від поселення у колоніях, вони втрачали право на безкоштовні земельні наділи, але користувалися такими ж правами, що й фермери – на 10 років звільнялися від сплати податків. Це їм гарантували маніфести, що стосувалися всіх іноземних колоністів, включаючи і менонітів. Перші посланці менонітів, Я. Хоппнер та Й. Барч, у 1787 р. під час переговорів з князем Г. Потьомкіним забезпечили менонітам право на будівництво фабрик та заводів у містах, містечках та селах Новоросії. Вони також домоглися дозволу для перших переселенців заснувати поселення неподалік міста Берислава, що, подібно до економічних умов у дельті Вісли, могло забезпечити емігрантам наближеність до ринків збуту. Це свідчить про те, що меноніти з самого початку були зацікавлені у змішаному господарстві, можливості розвивати сільське господарство, ремесло та торгівлю. Але їхні прагнення не справдилися, оскільки, як описується вище, Г. Потьомкін переніс перші поселення до Хортиці.
Документи свідчать, що до 1852 р. багато менонітів з колонії  Молочної переїхало до таких міст як Мелітополь, Бердянськ, Оріхов, Пологи, Одеса, Керч та Воронеж. Там вони стали вчителями, управляючими, чиновниками, власниками млинів, маслозаводів та садових господарств; займалися посередницькою торгівлею, створювали столярні та меблеві майстерні, будували цегельні, шили костюми та ремонтували годинники.
Розвиток менонітської промисловості (спочатку – виготовлення борошна, пізніше – виробництво сільськогосподарської техніки), який розпочався у селах а згодом поширився і на міста, був досить швидким. В 1900 р. менонітські млинарі контролювали понад 50 відсотків борошномельної промисловості у Південній Росії. Багато з них переїхало з сіл до міст, де потреба у такому бізнесі була великою. Після 1850 р. на Півдні Росії майже у кожному великому центрі функціонували менонітські млини. В 1900 р. меноніти виготовляли 10 відсотків усієї сільськогосподарської техніки  Південної Росії, а у масштабі усієї країни цей відсоток становив 6,5. Частина промислових об’єктів залишалася у менонітських колоніях, а частина – діяла у містах.
Зважившись на переїзд до міста, меноніти спочатку обирали ті центри, що знаходились ближче до менонітських колоній. Щоб зберегти свою ідентичність, мову та традиції, вони і на новому місці поселення засновували школи та церкви. Проте у містах кількість менонітського населення була невеликою, близько одного відсотка. Після 1900 р., коли землю отримати було майже неможливо, урбанізація серед менонітів почала зростати. Нове покоління менонітів менше цікавилось фермерством. Молодь отримувала вищу освіту та намагалась спробувати себе у торгівлі та промисловості.
З часом відірваність міських менонітів від достатньо ізольованої, пов’язаної внутрішніми зв’язками менонітської громади, змусила їх перейняти нові цінності та розширити горизонти світогляду. На відміну від сільських мешканців, меноніти в містах не так болісно сприймали русифікацію, без перестороги ставились до змішаних шлюбів. Ця тенденція закономірно набула б ще більшого впливу, якби не революція та Громадянська війна. Міські меноніти мали набагато тісніші зв’язки та контакти із своїми українськими та російськими сусідами. Очевидно, причиною був різний рівень освіти у сільських та міських менонітів. У великих містах статус менонітської приналежності не загрожував великій общині інших народів.
Нижче наведений  список міст, де проживали окремі меноніти та менонітські громади, і де вони відіграли значну роль у суспільному житті:

Місто 

Також відоме 

Сучасна назва

Барвінково 


Барвінково / Барвінкове

Бердянськ 


Бердянськ

Катеринослав 

Дніпропетровськ

Дніпропетровськ

Мелітополь 


Мелітополь

Міллерово


Мілерово

Нікополь 


Нікополь

Олександрівськ


Запорожьє / Запоріжжя

Орєхов


Орехов / Оріхів

Софіївка

Червоноармійське

Вольнянськ / Вільнянськ


Невеликі менонітські громади існували у таких містах, як Сімферополь, Севастополь, Омськ, Павлодар, Славгород, Москва, Одеса, Харків, Херсон, Токмак та Пологи.

Барвінкове

Барвінкове розташувалось  на річці Торець в Ізюмському повіті Харківської губернії. В 1890 р. це була також велика залізнична станція з населенням 14 000 осіб. Саме  у той час мешканцями села Айнлаге поблизу від станції створювалася колонія Науменко (див. розділ 3). Села колонії групувалися довкола Барвінкового. Незабаром у Барвінковому оселилися  меноніти-підприємці з Хортицької та Молочанської колоній.  Займаючись переважно торгівлею та промисловістю, вони побудували чотири парові млини (Пітера та Герхарда Фрезе), два менші млини (Генріха Еппа, Йоганна Классена), фабрику сільськогосподарської техніки (Фрезе, Классена, Діка), а також започаткували кілька складів. У Барвінковому було відкрито представництво, що вело торгівлю фермерською технікою. І хоча спочатку менонітська община зазнала деяких труднощів у перемовинах з місцевою владою, згодом відносини поліпшилися. Община збудувала молитовний будинок, що належав до Менонітської Братської церкви, і власну початкову школу  (44 учнів у 1913 р.). Продовжувати навчання можливо було у Менонітському семирічному торгівельному коледжі, до якого приймали і дітей з російських та малоросійських родин. В 1914 р. в містечку проживало 216 менонітів, що складали найбільшу діаспору в Харківській губернії. Зараз у Барвінковому не проживає жодного меноніта, але колишні менонітські будівлі у місті залишились.

1. Завод «Луч»

Цей завод в 1909 р. заснували Йоганн Фрезе, Йоганн Классен і Бернард Дік. Тут випускали сільськогосподарське та промислове обладнання. Завод назвали російським словом, що у перекладі означало «промінь сонця». Колишні фермери, які бажали капіталізувати свої заощадження, використати перспективи всезростаючих ринків сільськогосподарських машин та млинарського обладнання, для будівництва своїх фабрик обрали саме Барвінкове. Крім того, тут було багато млинів, достатньо дешевої робочої сили та родючої землі, яка оточувала місто. Місце під завод було обрано стратегічно правильно – 2,5 десятини землі неподалік від самої залізничної станції.
Завод мав сільськогосподарський та промисловий відділи, з яких перший був набагато більшим за другий. У його цехах виготовляли жатки, снопов’язалки, молотарки, плуги, а до 1915 р. створили кілька прототипів майбутніх тракторів. Промисловий цех виготовляв чавунні труби, бойлери, маховики для стаціонарних двигунів (до 2,5 м у діаметрі), які раніше імпортували з Німеччини. Їх виробляли спеціально для борошномельної промисловості. Власники широко застосовували свої оригінальні проекти. Завод складався з двох великих цегляних корпусів та кількох менших будинків. Один корпус розміром  45,7 м на 21 м  був поділений на три великі цехи: металообробний, деревообробний та склад. У металообробному цеху працювали три станки завдовжки від 2 до 6 метрів, два дискові токарні станки, свердлильний станок, штампувальні преси та трубонарізні станки. Столярний цех був оснащений стругальними станками, фрезерами, свердлильними станками та болванками. Тяжке обладнання працювало на ремінній передачі, яка кріпилася до стелі за допомогою валу. Вали обертались від парового двигуна, який містився у сусідньому будиночку з каміном заввишки 40 м. Ливарня також розмістилася у великому будинку розмірами 30,5 м х 21 м. Тут здійснювали відливку деталей. Інші споруди по сусідству використовувалися для офісів та складів. Будинки власників теж розмістилися на території заводу на протилежному від підприємства кінці.
Завод швидко розвивався та збільшувався. Кількість робітників досягла 120 осіб. Однак після 1912 р., коли погіршилася економічна ситуація у країні, завод опинився у боргах. В 1915 р. урядовою постановою його було закрито. Через рік завод викупив український підприємець, але відтак власник припинив виготовляти продукцію. Після Першої світової війни завод знаходився під контролем держави, але темпи виробництва були дуже низькими. Завод перейменували на «Красний Луч», і до 1995 р. він був головним підприємством у м. Барвінкове. Пізніше його знову закрили. Нині підприємство не діє, його будинки занепадають, але деякі будівлі все ще перебувають у цілком задовільному стані.

2. Млин Фрезе

Млин містився у північній частині Барвінкового. Його власниками були Пітер та Герхард Фрезе. Велика чотириповерхова цегляна будівля парового млина була гарно декорована різнокольоровими пасками цегли. Великі вікна пропускали усередину багато світла. Арочні фронтонні вікна були трохи висунуті вперед, а дах – вкритий металом. Будівля до нашого часу не збереглася.

Бердянськ

Місто виникло головним чином тому, що Російській імперії потрібно було мати портове місто для виходу на світові ринки для сільськогосподарської продукції, переважно пшениці, що вирощувалася у регіоні, в тому числі й в Молочанських колоніях. Це було одно з перших міст держави, де оселились меноніти. В 1836 р. граф М.С. Воронцов, генерал-губернатор Тавриди, заснував тут великий порт.
Бердянськ розташували у гавані між Азовським морем та крутою Бердянською косою. Місто було дуже мальовничим. У своїх автобіографічних матеріалах Зудерман Енц, описуючи місто, наводить спогади своєї бабки Емми Гревз:
«…За подвір’ям ріс сад. Він був розбитий на схилі стрімкої гори, що йшла паралельно до вулиці. Трохи далі стояли будинки. Кожний будинок мав сад, що продовжувався на тій горі. Більша частина міста Бердянськ розташовувалась у низовині, на пласкому березі Азовського моря. За планом місто нагадувало типові низинні міста США і прямокутними районами тягнулося від моря до узгір’я. Коли ми виходили на гору, з неї відкривався чудовий вид на безкрайню низовину. Земельна ділянка мого дядька мала вигляд широкої смуги. За подвір’ям росли абрикоси… далі, на уступі гори, був розбитий виноградник…».
У біографічній книзі про Корнеліуса Янцена «Висланий царем» Раймер та Гаддерт писали так:
«З вершини гори відкривався чудовий вид на гавань та порт, які знаходилися на відстані якоїсь милі. Тут батько збудував літній будиночок, і у неділю або на свята ми пили каву на вершині гори».
В 1840 р. населення Бердянська налічувало 3 500 осіб. Відгукнувшись на запрошення, кілька менонітських родин переїхали до Бердянська з Хортицької та Молочанської колоній. Почувши про сприятливі умови розвитку ремісництва та промисловості, до міста прибуло ще більше менонітських родин. В 1841 р. у Бердянську проживало понад 50 родин менонітів. Деякі з них прибули навіть з Данцигу. Меноніти оселялись на східній околиці Бердянська. Кожна родина отримала по 75 десятин землі та дві окремі ділянки під школу та церкву. Громада процвітала, а район, де жили меноніти, у місті називати «Німецькою слободою». В 1850 р. у Бердянську мешкало понад 200 менонітів. На початку 60-х років ХІХ ст. був створений новий менонітський район, де оселялися новоприбулі родини – представники цієї деномінації.
Досить скоро бердянські меноніти почали позитивно впливати на економічне, соціальне та політичне життя міста. В 1840 р. Ізбрандт Фрізен збудував тут перший млин-топчак. Наступне підприємство було зведено Абрахамом Зудерманом. В 1852 р. у місті діяло багато підприємств, у тому числі й кілька вітряних млинів, якими володіли меноніти (Яков Берг, Петер Ремпель, Яков Зудерман). Меноніти займались виробництвом, торгівлею, мали годинникові майстерні (Бенджаміна Веделя) та олійні преси (Ісаака Енца), багаточисельні млини (Давіда Фаста, Якоба Буглера, Корніліуса Классена, Йогана Ремпеля). В 1860 р. до Бердянська переїхав Давид Гіберт, який придбав топчак. Дев’ять років опісля він збудував паровий млин. Абрахам Зудерман займався винною торгівлею. У місті діяла фабрика з виробництва канатів, власниками якої були Вінц та Янцен. В 1884 р. почала працювати фабрика сільськогосподарського обладнання родини Матіаса. Медичною практикою у місті займався доктор Франк Дек. Корнеліус Янцен вважався одним із провідних торгівців пшеницею. Він був прусським консулом у Росії. Генріх Едігер мав видавничий та типографський бізнес. Йому також належав книжковий магазин. Протягом багатьох років Едігер  обирався до міської ради, очолював адміністрацію міста та був директором одного з банків. Саме з його ініціативи у районі, де жили меноніти, збудували нову школу. У Бердянську він певний час представляв торгівельні інтереси Данії. Після продажу свого бізнесу, що відбулось в період Кримської війни, Ізбрандт Фрізен упродовж дев’яти років виконував функції голови міської адміністрації. Він також виконував обов’язки голови правління банку та судді.
Менонітська громада жила як колонія у межах міста. Меноніти мали свої школи, цивільну адміністрацію та виборного міського голову, який називався «сільський голова менонітів, що проживають у Бердянську». З іншого боку, голова був членом волосної адміністрації колонії Молочної. Аж до 1860 років менонітська громада Бердянська вважалася частиною колонії Молочна. Зв’язки між ними були дуже тісними. Під час Кримської війни (1853 – 1856) меноніти покинули місто, залишивши свої маєтки напризволяще. Лише через рік вони повернулися у зруйнований Бердянськ до своїх підприємств. Економічні умови регіону скоро поліпшились, і громада, як і ціле місто, знову розбагатіла. До 1863 р. населення Бердянська зросло до 10 000 осіб.
Релігійну громаду в Бердянську меноніти заснували переселення Абрахама Зудермана (1841 р.). Спочатку богослужіння проводили у приватних будинках, а після будівництва школу, в її приміщенні. Оскільки більшість бердянських менонітів були членами Менонітської церкви колонії Молочної, то її релігійні лідери опікувалися общиною. Коли в 1853 р. громада налічувала 47 родин, настав час будувати церкву. Будівництво розпочалося в 1858 р. Гроші на церкву надійшли як пожертва з Пруссії. Щедрі пожертви на цей проект внесли меноніти Молочанської та Хортицької колоній. Однак з будівництвом храму деякий час зволікали через дискусії про його розміри. Комітет з будівництва був розпущений, оскільки дозволив собі прийняти рішення, не погодивши його з громадою. Конгрегація обрала  новий комітет і врешті-решт в 1863 р. будівництво було завершено. Церква була цегляною. Її описували як «велику, гарну та простору». В 1864 р. менонітська громада міста стала незалежною. Вона була першою менонітською міською релігійною громадою у Російській Імперії. Однак після 1876 р., коли емігрувало багато проповідників, церква втратила свою незалежність і стала філією Менонітської церкви с. Гнаденфельд, а після 1914 р. – община стала філіалом Менонітської церкви у с. Руднервайде. Меноніти Бердянська мали великий духовний, культурний та економічний вплив на довколишні менонітські села. Громада змогла налагодити чудові дружні відносини з російською, українською та грецькою общинами міста, впливала на політичне та соціальне життя Бердянська.
В 1909 р. 109 менонітських родин у місті мали дохід, розмір якого зобов’язував їх до сплати податків. Загальна власність майна, що належало менонітській громаді Бердянська, оцінювалася в мільйон карбованців. В 1918 р. громада почала розпадатися.
В 1939 р. населення Бердянська налічувало 50 000 осіб. Сьогодні в ньому мешкає близько 120 000 жителів. Місто розрослося, і тепер узгір’я ділить його на старе (Нижнє місто) та нове (Високе). Збереглося дуже мало матеріальних свідчень про колишнє проживання менонітів у місті.



1. Завод «Джон Гревз та Ко»

Англійський інженер Джон Гревз заснував свій завод у 1883 р. на землі, що знаходилась на північно-західній околиці Німецької слободи. Він відкупив будинок Корнеліуса Янцена, де облаштував свою родину. Завод Гревза виготовляв сільськогосподарську техніку, яка мала назву «Ластівка». Це були плуги, сіялки та жатки. В 1897 р. завод вважався найбільшим  виробником  жаток у Європі. Його виробництво досягло 4 464 штук на рік.
У той  час завод займав територію у два міські квартали. Дочка засновника, Емілія, вийшла заміж за Пітера Зудермана – одного з управляючих заводом. Його брат, Яків Зудерман, оженився з Емілією Гревз, племінницею Джона Гревза. Він продавав та рекламував товари. Завод існує й нині, хоча виробництво припинено. Колишня фабрика Зудермана тепер відома під назвою «Первомайський завод». На території досі можна побачити будинки, зведені наприкінці 1800-х років.

2. Будинок Матіаса

В 1884 р. родина Матіасів заснувала у Бердянську завод сільськогосподарської техніки, а через деякий час збудувала власний житловий будинок. За часів радянської влади у будинку містилися урядові установи, але під час однієї з пожеж будівля сильно постраждала і на багато років була залишена без догляду. Зараз будинок у приватних руках, його відреставрували відповідно до його первинного вигляду.

3. Будівля менонітської школи

Ця менонітська початкова школа була збудована у стилі сільських шкіл колонії Молочної відповідно до рекомендацій «Сільськогосподарського  товариства» Й. Корніса. Споруда була цегляною, з великими вікнами, що робило приміщення дуже світлим, мала спадистий вкритий черепицею дах у стилі Корніса. Проект цієї школи ще раз підкреслював близькість зв’язків між громадою Бердянська та селами Молочанської колонії. Будинок до наших днів не зберігся.

Катеринослав

Місто Катеринослав засноване в 1776 р. на правому березі ріки Дніпро. Згодом воно стало столицею губернії з тією ж назвою. Початкове місце заснування було переглянуто, коли виявилось, що саме там селяни можуть потерпати від повені. Тому, заснувавши  місто  на вищій місцевості, його  назвали на честь Катерини ІІ. Наприкінці XVIII стол. воно вважалося третім за значимістю містом у Росії. Саме на території Катеринославської губернії в 1789 р. і була заснована Хортицька колонія. Для менонітів місто завжди було діловим центром. В 1811 р. населення Катеринославу зросло до 8 500 осіб, а в 1885 р. тут проживало до 50 000 мешканців. 14 березня 1914 р. Малколм Макніколь, технічний представник фірми «Гарді Патент Пік»,  занотував у своєму щоденнику наступну інформацію:
«У Катеринославі мешкає понад 200 000 осіб. Місто знаходиться на березі Дніпра, який у цьому місці досягає в ширину однієї милі. Порівнюючи його з англійським містом такого ж розміру, можна сказати, що Катеринослав сильно відстає у своєму розвитку. Вулиці дуже неякісно вимощені камінням, каналізація відсутня, і, хоча тут можна побачити декілька хороших будинків, більшість будівель – малі, одноповерхові хати. Орендна плата є шокуючи високою. Росіяни винаймають квартири з меншою кількістю кімнат, ніж це прийнято у англійців. Будинки дуже відрізняються один від одного… Головна вулиця, або її називають проспект, є гарною. Вона простягається на 3 милі (5 км) і є абсолютно прямою. Ширина вулиці дорівнює приблизно 60 ярдів (55 м) і виглядає вона так: тротуар, дорога, алея для прогулянок, трамвайна колія, алея, дорога та тротуар. Від головної під прямим кутом відходять бічні вулиці. Росте багато дерев і садів. Найкращим парком є Потьомкінський сад, що міститься на березі річки».
Більше ніж за 100 років до цього  у місті була створена  Опікунська контора, яка мала наглядати за іноземними колоніями. На початку ХІХ ст. посаду голови цього закладу займав Самюель Контеніус, який тісно співпрацював з менонітами, зокрема з Йоганном Корнісом. Разом вони розробили плани розвитку сільського господарства у менонітських колоніях. Експерименти Контеніуса та спосіб облаштування його приватного саду дуже подобалися менонітським колоністам і спричиняли здорову конкуренцію.
В 1805 р. Генріх Тіссен, один з перших менонітів, який вирішив переїхати до міста після еміграції з Пруссії, оселився в Катеринославі. За деякий час він збудував у місті млин-топчак та фабрику з виготовлення оцту. Його бізнес почав приносити неабиякі доходи та існував протягом 106 років. Підприємства, які заснував Тіссен, вважалися найстарішими у Катеринославі та у всій губернії. Приклад Тіссена перейняли інші меноніти: Генріх Корніс, Давид Шрьодер, Генріх Тевс та Яків Епп. В 1808 р. своє виробництво у місті відкрив Генріх Гезе.
Катеринослав став першим важливим промисловим та торговим центром, який приваблював менонітів. У ньому на початку ХІХ ст. проживала найбільша менонітська община з усіх міських менонітських громад у Росії. Пояснювалося це також наближеністю до материнської Хортицької колонії, перспективами гарної гімназійної освіти для дітей, можливістю швидко вирішувати всілякі питання, оскільки у місті розмістилася Опікунська контора над іноземними колоніями. В 1851 р. для навчання своїх дітей меноніти Катеринослава заснували німецьку початкову школу. З часом школа розширилася. Тут працювало вже три учителі, а серед учнів з’явилися російські діти, оскільки школа давала добру підготовку до вступу в гімназію. В 1910 р. менонітська громада звела нову будівлю для школи. З 1898 р. у місті діяла Менонітська церква, що вважалась філіалом Хортицької. Церковна громада нараховувала від 60 до 70 прихожан, якими керував служитель церкви. Будівля школи складалася з великого залу, який використовували як для богослужіння, так і для інших заходів. Учителя та проповідники мали у приміщені школи власні квартири. До моменту зведення школи богослужіння відбувались у приватних квартирах. Були готові проекти подальшого розширення школи і окремого будинку для церкви, але початок Першої світової війни став на перешкоді усім цим починанням.
В 1889 р. у Катеринославі проживало 9 менонітських родин загальною кількістю 50 осіб. Три роки потому у губернському центрі мешкала 31 родина, а кількість менонітського населення досягла 158 чоловік. Більшість родин вела борошномельний  бізнес. В 1900 р. у місті діяло 17 млинів, включаючи три найбільші млини, що належали Й. Г. Тіссену, Й. Тевсу та братам Гізе. І хоча не усі катеринославські млини були менонітськими, 90 відсотків усього борошна у місті було виготовлено за участі менонітів. Це дало підстави вважати, що меноніти були майже монополісти у цій галузі промисловості. Інші родини виготовляли різноманітні товари (Йоганн Езау), мали офтальмологічну практику (Яків Езау), займались юридичною діяльністю (Яків Гезе, Герхард Воз, К. Унру). Меноніти активно працювали на політичних та суспільних посадах. Йоганн Езау, наприклад, тричі обирався міським головою, а Йоганн Й. Тіссен, Йоганн Й. Фаст і Раймер довгий час були депутатами Міської думи. Пітер Г. Функ обирався міським суддею. Хоча менонітська громада у Катеринославі була значно меншою за інші етнічні громади, вплив її на життя міста та Південної Росії був важливим. Релігійна община допомагала тим менонітським студентам, які приїжджали до Катеринослава для отримання освіти. Студенти брали участь у різних заходах, лекціях, виставах аматорського театру, співали у хорі, для них започаткували велику бібліотеку німецької літератури. Заможні родини, такі як Тіссени, спонсорували численні менонітські культурні та освітні заходи. Меноніти Катеринослава організували інституції, які допомагали навколишнім колоніям. Так, за ініціативою катеринославців в с. Айнлаге було засновано медичний заклад «Бетанія», де лікувалися люди з  ментальними проблемами, а у Розенталі, завдяки пропозиціям менонітів Катеринослава, постала Хортицька жіноча школа. Деякі джерела стверджують, що ідея будівництва гідроелектростанції поблизу Айнлаге також належала саме менонітам з Катеринослава. Упродовж Першої світової війни багато молодих менонітів, що потім працювали санітарами у фронтових лікарнях,  пройшли підготовку у Катеринославському госпіталі Червоного Хреста.
Революція та Громадянська війна принесли великі потрясіння усьому місту, а особливо менонітській громаді. В 1919 р. у Катеринославському готелі «Асторія» містився штаб армії Махна. Число менонітів у місті зросло, оскільки до Катеринослава прибуло багато землевласників, які тікали з сільської місцевості від бандитських погромів. Місто виявилося для них більш безпечним місцем. Після революції менонітська громада почала розпадатися. Радянська держава націоналізувала фабрики і заводи. В 1926 р. місто отримало нову назву – Дніпропетровськ на честь революційного діяча Г. І. Петровського. У радянські часи місто стало одним з головних центрів військової промисловості, у якому будували ракети і виготовляли зброю. На багато років Дніпропетровськ закрили для іноземних туристів. У 1939 р. населення міста становило 500 000 осіб, а сьогодні в ньому проживає понад мільйон жителів. До наших часів збереглося досить багато менонітських будівель.

1. Будинок Йоганна Езау

Йоганн Езау в 1884 р. закінчив Технічний інститут у м. Рига. Деякий час він працював механіком у Севастопольському порту, пізніше – видобував нафту в м. Баку на Кавказі, а в 1889 р. отримав посаду головного інженера на заводі «Лепп і Вальман» що на Хортиці.
Відтак він заснував у м. Катеринослав свій невеликий сталеливарний завод, який називався «Metalfabrik Esau & Co». Партнером його бізнесу був російський інженер. В 1895 р. власники продали завод бельгійцю, але Езау ще чотири роки залишався його управляючим. Згодом Йоганн Езау заснував завод будівельних конструкцій, який потім продав бізнесменові з Риги. В 1904 р. Езау став начальником відділу комунального господарства міської адміністрації, а ще через рік його обрали міським головою Катеринослава. На посаді міського голови  він перебував до 1909 р. За цей час Йоганну Езау вдалося дістати позику в Парижі – 5 млн. карбованців на ремонтні роботи та облаштування міста. На ці гроші у Катеринославі збудували новий водогін та каналізацію, ввели в експлуатацію систему трамвайного транспорту, звели новий комплекс міської скотобійні та базар. Езау також запропонував проект будівництва електричної колії уздовж ріки Дніпро, яка б вела з м. Катеринослав до с. Айнлаге, де мало початися зведення великої гідроелектростанції і будівництво цілої низки промислових підприємств на берегах р. Дніпро. В 1910 р. у місті відбулася Південноросійська промислова виставка, у керівництві якої Йоганн Езау брав участь. За часів Першої світової війни Езау стояв на чолі південноросійської організації Червоний Хрест. Між 1917 та 1919 роками, коли Україну окупували німці, Есау знову був обраний на посаду міського голови. Головний його здобуток тих років – заснування навчального закладу, який тепер відомий як Дніпропетровський національний університет.
Власний двоповерховий житловий будинок Езау збудував у 1900 р. Він розмістився на колишній вулиці Козацькій, тепер – Комсомольській (будинок № 66). Головним фасадом будинок виходив на тротуар, але позаду нього ріс великий сад. Зовнішні стіни прикрашені гарним орнаментом, особливо довкола великих вікон. З боку вулиці будинок має два ризаліти, в одному з яких міститься головний вхід, а другий підкреслює гарної форми спадистий дах у стилі шато (chateau (з французької) – замок у стилі французького відродження). В 1918 р., незадовго до від’їзду до Німеччини, родина продала цей будинок. Сьогодні дім все ще експлуатується, на його горішньому поверсі містяться квартири. Нещодавно зовнішні стіни пофарбовано у контрастні кольори, які підкреслюють орнамент будинку. Партер будинку відремонтовано і скасовано колишній головний вхід.

2. Млин Генріха Тіссена

Коли Генріх Тіссен в 1805 р. прибув до Катеринослава, він заснував борошномельне підприємство, яке належало його родині упродовж 110 років. За цей час сім’я Тіссенів збудувала декілька  різноманітних млинів, у тому числі й паровий, який був одним із перших менонітських парових млинів. Технічне обладнання для млина Тіссен привіз із Великої Британії, а жорна – з Франції. Велика будівля млина була збудована в 1894 – 1895 роках. До 1914 р. він вважався найсучаснішим у всій Росії. Це був перший автоматичний млин у Катеринославі з пласким ситом, який щодня виробляв 5 тонн високоякісного борошна. Продукція Тіссена неодноразово відзначалася високими нагородами за якість. В 1900 р. на Всесвітній виставці у Парижі борошно Тіссена отримало золоту медаль, а в 1910 р. продукція була відзначена золотою медаллю на Південноросійській виставці у Катеринославі. На підприємстві Тіссена працювало понад 50 робітників. Родина Тіссенів організувала спеціальні курси, на яких навчалися перспективні млинарі. На території поруч з будинком Тіссенів розмістилася фабрика оцту. Родині також належав триповерховий дім, де проживали неодружені працівники млина. Після революції млин націоналізували, а в 1924 р. зовсім закрили. Через два роки млин надбудували. Він знову запрацював і функціонував аж до початку Другої світової війни. Після війни у будинку розмістилася середня школа. Тепер у колишньому млині Тіссенів міститься студентський гуртожиток технікуму, який знаходиться поряд. Шестиповерхова будівля перебуває у порівняно доброму стані. Нещодавно до будинку надбудували ще один поверх.

3. Млин Й. Фаста

Перший млин-топчак був зведений Фастом в 1844 р. Паровий млин, збудований підприємцем  в 1866 р.,  зруйнувався у пожежі 1890 р. Пізніше, у 1894 р., Йоганн Фаст за допомогою німецької фірми «Luther-Braunschweig» почав зводити ще одне борошномельне виробництво. Книга «Дніпровський млин», видана у 1997 р., надає історичну та описову інформацію про новий проект Фастів. У ній йдеться, що інші власники млинів у Катеринославі перешкоджали будівництву, побоюючись конкуренції. Оскільки Фасту забракло грошей, щоб закінчити будівництво, він продав своє перше підприємство, що знаходилось у с. Петриківка. Після того, як підприємець позичив певну суму грошей у Катеринославському банку, в 1897 р. йому вдалося досягти своєї мети.
Фінансовий стан Фаста тоді наближався до банкрутства. Борошно, що виготовляв млин, було низького сорту. Господар вважав, що конкуренти підкупили столяра, який робив устаткування, і той під час монтажу зробив кілька технічних помилок, що спричинило низьку якість продукції. Двом паровим млинам бракувало потужності, щоб працювати на повну силу. Інші джерела стверджують, що нове підприємство почало працювати в 1895 р., але в 1911 р. було взяте під заставу банком. В 1926 р. млин Фаста націоналізували і переобладнали з метою збільшення випуску борошна. Згодом він став одним з найбільших млинів у Радянському Союзі. Сьогодні млин у дуже доброму стані і продовжує функціонувати за призначенням. Зовнішні стіни будинку мають легкий декор. Багато вікон добре освітлюють приміщення. У млині діє невеликий, але добре організований музей, експонати якого розповідають про історію підприємства.

4. Будинок Тевса

Йоганн Генріх Тевс звів cвій триповерховий будинок на розі Катеринівського проспекту (зараз проспект Карла Маркса) та вулиці Широкої (вул. Горького). Другий будинок по вул. Широкій належав його синові, Йоганну Тевсу, який був власником фабрики з виробництва мила. З 1868 р Йоганн Тевс-старший та його брат Яків були власниками одного з перших у Катеринославі парових млинів. В 1890 р. Яків збудував власне борошномельне виробництво, і Йоганн-старший став одноосібним господарем млина. На другому поверсі будинку містилася квартира Тевсів, а також кімнати для студентів, що навчалися у Катеринославі. Саме тому у будинку часто збиралася менонітська молодь на різні заходи. На першому поверсі будинку розташовувалися магазини. Збудований у псевдокласичному стилі за проектом архітектора Д.Тіссена, будинок дуже добре вписувався в архітектуру. Ріг будинку був заокруглений і виходив на перехресток двох головних вулиць. Дах кута прикрашав красивий півкруглий купол. Нещодавно будинок відремонтували. На першому поверсі і сьогодні містяться магазини, на другому поверсі – офіси фірм, а третій поверх займає консульство Ізраїлю та культурний центр цієї країни.

5. Млин Гезе

У 1879 р. після подорожі до Німеччини Генріх Гезе заснував свій перший млин. Устаткування для нього та паровий двигун підприємець купив у берлінської фірми Borsig. Цілий борошномельний комплекс став власністю двох братів Гезе – Генріха та Пітера. Він розмістився на розі Катеринівського проспекту (тепер проспект Карла Маркса) та вулиці Фабричної (зараз – вул. Столярова). У той час Генріх займав посаду директора місцевого відділення Національного банку та ще кількох приватних банків. В 1892 р. будівництво великого п’ятиповерхового будинку млина було завершено. Стіни будівлі були зведені з цегли. Великі вікна пропускали багато світла, дах було вкрито металевими пластинами. На тій самій території містився і житловий будинок родини. Усі споруди були націоналізовані після революції і з часом зруйновані.

Мелітополь

Місто Мелітополь знаходиться на південь від Молочанських колоній. Воно було прекрасним ринком збуту для мешканців селищ колонії. Вірогідно, що  починаючи з 1845 р., деякі меноніти почали переїздити до міста. В 1852 р. тут вже діяв олійний прес Ісаака Енца, де працювало кілька менонітів. Потім до Мелітополя переїхало більше колоністів, серед яких були торговці та підприємці, що започаткували у місті приватні виробництва. Найбільшими об’єктами були: завод сільськогосподарської техніки (Й. Классена, В. Классена), пошта Й. К. Енца, декілька торгівельних представництв та паровий млин О. Классена та Й. Нойфельда. Хоча менонітська громада Мелітополя не була великою, у місті була зведена  власна церква. Фінансова допомога була надана землевласниками околишніх сіл. Будівництво розпочалося, коли в 1913 р. потрібна сума грошей була зібрана. Тоді населення Мелітополя налічувало 22 000 осіб. Більшість менонітських будинків, а також церква та промислові об’єкти розташовувалися на вулиці Німецькій. Деякі з них збереглися до нашого часу. Сьогодні кількість населення міста складає близько 160 000 осіб.

1. Будівля Менонітської церкви

Менонітська церква у Мелітополі була збудована в 1913 р. і освячена 20 квітня 1914 р. Її основний проект базувався на архітектурній традиції менонітських церков у Західній Пруссії, але члени громади, багато подорожуючи, привозили також нові архітектурні ідеї з Нідерландів, Німеччини та інших країн. Шанована у менонітському суспільстві людина – власник млина Й. Нойфельд, вніс у розробку проекту церкви багато пропозицій. Фасадом та цегляним декором церква нагадувала типові менонітські храми, але своїми вікнами, контрфорсами та порталом вона була подібна до готичного костелу. Вежу, яку увінчував хрест, збудували високою та широкою для того, щоб туди міг поміститися церковний дзвін, вилитий Георгом Ріхтером у Берліні. Кути даху прикрашали пінаклі. Хоча будівля і не була надто високою, широкі сходи та високий перший поверх надавали їй величі. Храм за планом був типовою базилікою (прямокутна у плані будівля, що розподіляється стовпами на окремі поздовжні частини). На протилежному боці від входу у головному нефі містилася кафедра та підвищення для проповідника. Церковна громада особливо пишалася тим, що це був перший менонітський храм у Росії, при якому дозволили збудувати дзвіницю. Меноніти відправляли богослужіння у храмі по черзі з місцевими лютеранами. До нашого часу будівля не збереглася.

2. Завод «Классен і Ко»

Підприємство заснували в 1886 р. Яків О. Классен та Вільгельм Й. Классен. На заводі виготовляли різноманітну сільськогосподарську техніку та інвентар – молотарки, жатки та плуги. В 1925 р. підприємство націоналізувала радянська влада, і з того часу воно отримало назву «Завод сільськогосподарської техніки № 2». Тут випускали обладнання для млинів та елеваторів. З 1947 р. на заводі почали виготовляти устаткування для переробки харчових продуктів. Сьогодні підприємство належить до приватної акціонерної фірми «Мелітопольмаш». Дотепер зберігся адміністративний будинок фабрики, а також один з житлових будинків засновників. Музей підприємства розповідає про його історію та експонує зразки техніки, яка виготовлялася на заводі Классена.

3. Будинок Классена

Двоповерховий цегляний будинок Классена, одного з власників заводу, знаходився на Німецькій вулиці. Декор споруди був досить стриманим, і лише під карнизом був делікатний орнамент. Вікна мали різноманітну арочну форму, а торець будинку прикрашала невелика башта. З бігом часу будинок декілька разів перебудовували та видозмінювали. Зовнішні стіни були пофарбовані, конструкція даху – змінена, а черепицю замінили шифером. У наш час будинок використовується як житловий.

Міллерово

Міллерово було важливим залізничним центром на р. Дон . В 1903 р. його населення становило 10 000 осіб. У той самий рік до містечка прибули перші меноніти: Давид Й. Классен, Вільгельм Й. Фрізен, Йоганн Нікель та Й. Сіменс. У перший рік перебування в Міллерові меноніти збудували великий млин. Через рік К. Мартенс та К. О. Дефер заснували у місті завод сільськогосподарського машинобудування. За кілька років до власників приєднався В. І. Дік. Завод забезпечував роботою до 400 робітників. Менонітські підприємці звели ще три млини, найбільший з яких, що належав Якову Нікелю, в 1908 р. оцінювався у 10 000 карбованців. В 1906 р. парафіяни Менонітської Братської церкви збудували у Міллерові храм, де відправляли богослужіння усі німецькомовні громади містечка: члени Менонітської церкви, лютерани та баптисти. Будівля також використовувалася і для школи. В 1919 р. у місті проживало 300 менонітів. За часів Громадянської війни деякі меноніти перебралися до Кубанської колонії.
В 1926 р. у місті залишилость 231 менонітів. Згодом багато з них емігрували до Канади, і громада практично перестала існувати. За радянської влади Міллерово продовжувало розвиватися як великий промисловий центр. Сьогодні його населення складає 40 000 осіб. Тут все ще можна знайти менонітські будівлі.

1. Будівля Менонітської Братської церкви-школи

Будинок збудували приблизно у 1906 р. Він використовувався менонітською громадою і як храм, і як школа. Будівля була зведена з цегли. У центральній частині споруди відбувалися релігійні зібрання. Високі та стрілчасті вікна нагадували готичні. Шатровий дах споруди вкривали металеві листи. Високі стіни та карниз були оздоблені делікатним орнаментом з цегли. Згодом до будинку зробили прибудову, де розмістили класи для навчання. Школа була нижчою за церкву, її вікна мали прямокутну форму. Пізніше будинок кілька разів перебудовували, внаслідок чого декоративний парапет фасаду знищили, а дах перекрили шифером.

2. Американський млин

В 1903 р. шестиповерхова споруда млина була зведена на замовлення російсько-американської борошномельної  фірми, власниками якої були Вільгельм Дік та Вільгельм Фрізен.  Фасад цієї цегляної будівлі у підвіконному просторі підкреслювався подвійними пілястрами, а згори, під карнизом – великими півкруглими арками. Великі вікна пропускали багато світла. Оскільки більша частина устаткування для млина була привезена із Сполучених Штатів,  місцеві жителі
називали млин «американським». Поруч стояла двоповерхова будівля адміністрації, оздоблена декоративним цегляним карнизом та пласким цегляним оздобленням вікон. У роки Першої світової війни власники влаштували на другому поверсі підприємства шпиталь для поранених солдат.
Шпиталем керувала жінка підприємця Елізабет Дефер. Після революції млин конфіскувала радянська влада, розбудувавши на його основі підприємство. У наші дні будинки не використовуються.

3. Млин О. О. Дефера

В 1907 р. О. Дефер збудував триповерховий млин. Вікна третього поверху цієї споруди мали форму арок, а нижніх поверхів – пласких арок. Чергування різних форм  арок підкреслювалося цегляним орнаментом. Покрівля даху була з металічних пластин. Після революції підприємство  націоналізували. В 1964 р. млин надбудували ще двома поверхами, але декор вікон та фасаду зберегли. В 1995 р. на підприємстві  все ще виробляли продукцію. Сьогодні воно не працює. В одноповерховому будинку контори млина тепер міститься пекарня.


Нікополь
Місто Нікополь розмістилося на правому березі р. Дніпро, приблизно за 100 км на південний захід від м. Катеринослав, на шляху старовинних торгівельних шляхів та переправи через ріку. Уперше місто згадується наприкінці ХVІ ст. як Микитин Ріг. Воно було добре укріплене і слугувало як січ для запорізьких козаків. Російські війська зруйнували його в 1775 р. і збудували по сусідству фортецю, довкола якої почали селитися люди. Таким чином постало місто, яке в 1782 р. назвали Нікополь, що у перекладі з грецької означає «місто слави». Нікополь став важливим торгівельним центром для менонітських колоністів, які переселилися до регіону. Воно відігравало значну роль й у житті селищ Юденплан (див. розділ 3). У Нікополі оселилося кілька менонітських родин, які започаткували там свій бізнес: млини (Й. Сіменса, Ф. Фрізена, П. Фрізена), цегельню (Вібе і Дік). В 1908 р. Яків Й. Дік та його тесть, Давид Классен, викупили млин та оселилися у Нікополі разом із родинами. Йоганн Віллер заснував у місті приватну школу.
Меноніти організувалися у церковну громаду – філіал Хортицької менонітської церкви, але окремого храму не збудували. В 1900 р. населення Нікополя становило 21 000. Головними видами підприємництва у місті були переробна промисловість та кораблебудування. На початку 20-х років ХХ ст. усі підприємства націоналізували, а деяких власників заарештували. В 1922 р. у місті діяли пересувні кухні Менонітського центрального комітету (організації американських менонітів). В 1930-ті роки сюди переїхало багато менонітських сімей, але церковної громади вже не існувало, оскільки у країні велась боротьба з релігією. Більшість менонітів залишило місто в 1943 р. Сьогодні Нікополь, розташований на території одного з найбагатших у світі марганцеворудних басейнів, є великим промисловим центром з чи не найбільшими в Україні металургійними комбінатами. У місті добре розвинута харчова промисловість. Сьогодні у Нікополі проживає понад 135 000 мешканців. В місті  не залишилося жодних матеріальних  свідоцтв колишньої менонітської присутності

1. Млин Й. Й. Сіменса

На замовлення Й. Й. Сіменса в 1908 р. німецька фірма збудувала для нього великий паровий млин. Він містився по вул. Калашникова. Нижній поверх та кути будівлі були вкриті каменем, а на п’ятому поверсі містився єдиний маленький балкончик. Млин Сіменса був обладнаний найкращим на ті часи обладнанням, а вироблене на підприємстві борошно неодноразово отримувало нагороди за високу якість на міжнародних виставках. В 1914 р. виробництво млина досягло  800 000 карбованців на рік. Під час Другої світової війни споруду спалили радянські війська, залишаючи місто під натиском німецької армії.

Олександрівськ

Місто Олександрівськ було засноване в 1770 р. як одне із семи міст-фортець оборонної лінії Новоросії, збудованої після закінчення російсько-турецьких війн. В межах нової стратегії політики народонаселення, яка була запропонована Катериною ІІ, влада почала запрошувати на вільні землі європейських колоністів. Меноніти становили певну частку серед іноземців. Їх запрошували для створення великих сільськогосподарських поселень. Делегати від менонітської общини, Я. Хоппнер та Й. Барч, обрали для колонізації територію поблизу м. Берислав, що мало забезпечити переселенцям доступ до ринків збуту. Але сталося так, що, коли перші колоністи дісталися району Хортиці, князь Г. Потьомкін зупинив колоністів, наполягаючи на тому, щоб меноніти оселилися саме тут. Хортицька колонія розмістилася майже на окраїні Олександрівська. Одне з селищ, Шенвізе, знаходилось на півдні міста, на другому березі річки Московки. Інші села, включаючи й Хортицю, розмістилися на захід від Олександрівська, на протилежному березі р. Дніпро.
Місто розвивалося повільно, не забезпечуючи гарних ринків збуту для перших колоністів колонії Хортиця. Меноніти збували свої товари в інших містах, наприклад у Катеринославі. На перших порах Олександрівськ зовсім не приваблював менонітських переселенців. Виключенням був Бернард Янцен, який в 1796 р. виїхав з Хортиці до Петербургу, а потім повернувся в Олександрівськ. Крім нього, у місті побажали оселитися ще дві особи – Пітер Раймер та Яків Бартель.
Олександрівськ залишався другорядним центром ще багато років. В 1825 р. населення міста налічувало лише 1 700 осіб. Яків Епп у 1852 р. згадував  про Олександрівськ як про примітивну сільську столицю. Хоча в 1864 р. у місті вже діяли такі невеликі промислові заклади як переробний завод, цегельня, тютюнова фабрика, два вітряні млини, топчак, 15 магазинів, у селах колонії Хортиця подібних об’єктів було значно більше. До 1870 р. деякі менонітські села із аграрних поселень перетворилися на промислові центри. У порівнянні з Олександрівськом, вони були більшь розвинуті в економічному відношенні та могли краще задовольняти потреби мешканців.
Після будівництва залізниці Лозова–Севастополь, яка сполучила Олександрівськ та доки Дніпра з широким світом, ситуація радикально змінилася. Упродовж наступних 10 років у місто прибула величезна кількість спекулянтів землею, які спровокували різке її подорожчання. Менонітські підприємці теж зацікавилися перспективою, і в 1867 р. до міста вже переїхало п’ять менонітських родин. Хоча їх було небагато, але вони зробили вагомий внесок у розвиток Олександрівська. Андреас Льовен, Андреас Янцен та Яків Янцен збудували перші млини, забезпечивши собі монополію у тій галузі виробництва.
До кінця 70-х років ХІХ ст. кількість менонітського населення Олександрівська значно збільшилась. Менонітський бізнес включав фарбувальню, продуктовий магазин, готель (Якова Янцена), вітряний млин (Йоганна Сіменса), столярну та камнепереробну майстерні (Герхарда Вока), паровий млин (Пітера Ісаака), корчму (Йоганна Варкентіна) та дві кузні (Йоганна Петерса і Ніколауса Діка). Однак, жоден з тих підприємств не виділявся ані масштабом, ані впливом.
В 1873 р. була збудована нова лінія залізниці. Вона сполучила міста Олександрівськ, Мелітополь, Севастополь та Бердянськ. Залізничне будівництво інтенсивно розвивалось, і до 1900 р. уся територія регіону була вкрита мережею колій. Олександрівськ став важливим залізничним вузлом. Звідти без пересадок можна було доїхати і до Москви, і до Криму. Зросла також роль порту, що містився в дельті р. Мокра Московка, який значно розширився. Завдяки доброму сполученню із залізницею та портом, Олександрівськ перетворився на потужний регіональний центр з продажу зерна. Це стимулювало місто до зростання і притягувало до нього ще більше менонітських родин. В 1880 р. Герман Набур збудував неподалік залізничної станції новий паровий млин. Уже в 1895 р. п’ять з восьми парових млинів належали менонітам (Герману Нібуру, Герхарду Крану, Вільгельму Янцену, Віктору Янцену, Бернарду Классену), а згодом вже тринадцять із сімдесяти п’яти промислових об’єктів в Олександрівську належали також менонітам. До попереднього списку додалися цегельня та молокозавод (Я. Янцена), компанія з продажу зерна (Крана і Кригера), зерносховище (Я. Петкау), магазин тканин (Абрахама Гардера).
Поступово Катеринінська залізниця розширила сполучення та дійшла аж до Шенвізе,  з’єднавши село з вугільними шахтами та сталевими заводами Росії. Власники заводів у с. Хортиця скоро зрозуміли усі перспективи, що відкрилися перед ними, і почали будувати філії своїх виробництв у південній частині Шенвізе. Першими були компанії «Лепп і Вальман», А. Коп та «Гільдебрандт і Прісс». Населення міста зростало швидкими темпами, вільних і дешевих рук було багато, що теж використали менонітські промисловці. Три перелічені компанії наймали до 400 робітників та виготовляли товарів на 500 000 рублів щорічно. Між 1893 – 1895 роками Нібур збудував ще два млини у Олександрівську та Шенвізе. До 1900 р більша частина виробництва сільськогосподарської техніки та зерна перемістилася саме у Шенвізе. У селі переважали великі фабрики, заводи, млини та супутній бізнес. Дуже скоро промислова зона Шенвізе та місто Олександрівськ з’єдналися.
Якщо у 1870 р. населення Олександрівська становило 4 500 осіб, то в 1902 р. воно збільшилося до 35 000. Місто стало великим промисловим та транспортним центром з численними фабриками, заводами, млинами та майстернями. Як і Шенвізе, воно стало промисловим центром для усіх менонітських селищ Хортицької колонії. Менонітські фабрики випускали більше, ніж 60 відсотків усієї заводської продукції та більше, ніж 50 відсотків борошна. В 1911 р. для збільшення надходжень у міську казну Шенвізе був адміністративно включений у територію міста Олександрівськ.
Менонітські промисловці та бізнесмени брали активну участь у політичному житті міста. Першим менонітом, обраним до Міської думи, став Герхард Кран (1885–1889). Після 1912 р. цей список поширився іменами Абрахама Діка (1907–1912), Йоганна Леппа, Абрахама Копа, Якова Нібура, Пітера Прісса та Герхарда Янцена. В 1917 р. депутатами Міської думи стали П. Прісс та Абрахам О. Коп, але термін їх обрання був перерваний революційними подіями. Усі депутати-меноніти, особливо власники великих заводів та фабрик, брали активну участь у міських подіях та найголовніших проектах, серед яких одним з найважливіших було будівництво нової гілки залізниці з Олександрівська до Саратова, розширення торгівельного порту, будівництво міського зерносховища. Активна роль менонітів у житті міста позитивно впливала і на їхній власний бізнес, суспільство високо оцінило здобутки підприємців. Якова Нібура та Андреаса Вальмана нагородили званням Почесних мешканців міста. Меноніти-бізнесмени були відомими філантропами. Вони утримували в Олександрівську жіночу середню школу, технічний коледж, торгівельний коледж (завод Копа), механіко-технологічний коледж (фабрика «Леппа і Вальмана»), дитячий спортивний центр. Вони жертвували гроші на будівництво міських церков, військових лікарень, надавали матеріальну допомогу солдатським вдовам.
Під час Першої світової війни на менонітських заводах виготовляли військову продукцію, а їх власники фінансово підтримували солдатські родини. Після революції увесь менонітський бізнес занепав, оскільки перейшов під контроль радянської держави. Директорами фабрик та заводів стали вчорашні робітники. В 1919 р. усі підприємства були націоналізовані. Після Громадянської війни Олександрівськ отримав назву Запоріжжя. На початку 1930 років за бажанням Сталіна зробити Запоріжжя взірцевим соціалістичним містом, тут почалося велике житлове будівництво.
Найбільший вплив на розвиток міста здійснило будівництво гідроелектростанції (Дніпрогесу), що тривало від 1927 р. по 1932 р. Разом з тим було збудовано багато нових заводів та фабрик, а місто стало одним з найбільших промислових центрів Радянського Союзу. Сьогодні населення міста становить понад 800 000 осіб. Невелика менонітська громада має у Запоріжжі свій храм, а меноніти із-за кордону фінансово підтримують медичні та навчальні програми.

1. Олександробад

У 1904 р. в одному з наймальовничіших куточків на березі р. Дніпро брати Віллери збудували приватний санаторій, який розмістився  навпроти села Айнлаге. Взірцем для його будівлі послужив санаторій у Дрездені, заснований доктором Генріхом Ламанном, натуралістом та палким прибічником життя серед природи, лікування природнім засобами, споживання в їжу чорного хліба та живильних продуктів, носіння вільного, необлягаючого тіла одягу. В 1910 р. промисловець Яків Нібур викупив будинок, а через рік розбудував та осучаснив його. Згодом Нібур передав право власності на санаторій своєму шурину, Бетхеру.
Заклад мав лікувальний та розважальний характер. Перед санаторієм, на березі ріки, була збудована невелика пристань, звідки можна було поплавати на човні. У головному корпусі містилися індивідуальні кімнати для відпочивальників, велика їдальня та кухня, рентген-кабінет, ванни та масажні кабінети. Відвідувачі мали можливість приймати парові, вуглекислі та інші ванни. Медичними проблемами займалися четверо лікарів. Пацієнти могли замовити дієтичне, наприклад, вегетаріанське харчування. Санаторій оточував чудовий парк, у якому розташовувалися будиночки для гостей, які хотіли мешкати окремо. Вечорами у парку грав оркестр, забавляючи публіку. На початку Першої світової війни санаторій конфіскували і передали Міській думі Олександрівська, а потім переробили на військовий шпиталь. У період Другої світової війни санаторій не функціонував. Після зведення Дніпрогесу Олександробад було поховано під водами ріки.

2. Госпіталь Бера

Цей двоповерховий будинок розмістився на розі вулиць Миколаївської та Покровської. В 1900 р. його збудував доктор Генріх Бер разом із дружиною. Вони не були менонітами, але саме меноніти дуже часто відвідували цей шпиталь. Тут надавалася хірургічна, гінекологічна та офтальмологічна допомога. У списку медичних закладів м. Олександрівська 1914 р. госпіталь згадується як хірургічна та гінекологічна лікарня. Головним лікарем був засновник – доктор Бер, а попечителем – менонітська Піклувальна рада з Шенвізе. Шпиталь також надавав ліжка для 50 молодших офіцерів. Госпіталь було збудовано з цегли, з мінімальною кількістю оздоблення. Єдиним декором були арки різного розміру над нижніми вікнами, що створювали архітектурний ритм. Верхні вікна не мали арок, але були розташовані відповідно до цього ритму. Півкруглі кути будинку на рівні даху підкреслюються високим заокругленим парапетом. Сьогодні у приміщені міститься пологовий будинок.

Оріхів

Містечко Оріхів було засноване в 1796 р. та зареєстроване в 1801 р. Воно було розташовано на відстані приблизно 50 км на південний схід від м. Олександрівськ. Перші менонітські колоністи оселилися в Оріхові на початку 1830 років. До 1852 р. у містечку вже діяло два вітряних млина (Корнеліуса Едігера, Корнеліуса Гейнріхса), а також млин-топчак (А. Вінца). Декілька родин із Шенвізе переїхало до містечка у 1860-х., і в 1867 р. менонітське населення Оріхова нараховувало 32 особи. Наприкінці 1870-х років Йоганн Генріх Янцен збудував перший паровий млин у містечку, а в 1880 р. він започаткував ще одне борошномельне виробництво.
Інший невеликий млин був власністю Якова Діка. 1895 рік став роком заснування заводу сільськогосподарських машин та ливарні. Засновником став Йоганн Крігер. Інший подібний машинобудівний завод був відкритий Абрахамом Мартенсом.
В 1895 р. у місті запрацювала олійниця, котру згодом в 1911 р. викупив та переобладнав син Йоганна Г. Янцена – Яків Янцен. Місцеві мешканці свідчать, що та олійня діяла аж до самих 1970-х років. У 1874 р. Йоганна Г. Янцена (усі називали його Іваном Андрійовичем) було обрано на посаду міського голови. Він виконував ці обов’язки упродовж 25 років. В 1900 р. Іван Янцен започаткував шпиталь на 14 ліжок. В 1912 р. його син, Яків, збудував у місті кінотеатр, а в 1914 р. представник наступного покоління, Генріх, відповідав за монтаж електричних ліхтарів та телефонної лінії уздовж вулиці Німецької (зараз Карла Маркса). У 1915 р. в Оріхові почала працювати філія фабрики Нойфельда, яка знаходилася у Вальдгаймі, що на Молочній.
Окрім промисловців, в Оріхові проживало декілька великих землевласників. Менонітська громада в 1874 р. збудувала у місті школу та церкву. Оскільки  громада була невеликою, обидві споруди використовувалися спільно з лютеранами. На великі свята обидві громади виїжджали до своїх родинних церков. Для менонітів такою була церква у с. Шенвізе.
В 1867 р. кількість менонітів у місті становила 32 особи, а в 1913 р. серед загального населення Оріхова (8 600 осіб) проживало 86 менонітів. В 1938 р. Оріхів здобув статус міста. В 1990 р. населення міста нараховувало 21 000. Сьогодні про менонітське минуле у місті нагадують декілька колишніх споруд та один ідентифікований на кладовищі нагробок:
• Корнеліус Айзен
27 січня 1832 – 31 жовтня 1890

1. Будинок Йогана Янцена

Йоган Андрійович Янцен проживав у великому двоповерховому будинку, що нагадував палац. Головним фасадом будинок виходив на вулицю. Він був прикрашений великими арочними вікнами з декоративним обрамленням та високими грецькими колонами. Перший поверх, який був високо піднятий над рівнем вулиці, підкреслював загальне враження величі. Будівництво закінчили у 1915 р. Зовнішні стіни було пофарбовано таким чином, щоб ще раз підсилити класичний стиль споруди. Тепер у будинку міститься Оріхівська міська рада.

2. Млин Янценів

Триповерхову споруду парового млина збудували на замовлення Йоганна Г. Янцена на вулиці Німецькій (сьогодні Карла Маркса) у 1880 р. На великій ділянці містилися: з одного боку, будинок власників, а з іншого – житловий будинок працівників та декілька службових будівель. Споруда самого млина є довгою та вузькою, знаходиться впритул до Німецької вулиці. У триповерховій частині будівлі млина містилося необхідне обладнання: в одній частині – двоповерхове машинне відділення, навпроти – одноповерховий елеватор та канцелярія. Стіни з червоної цегли мали мінімальне оздоблення. Кладка стін відрізнялась від більшості менонітських будівель – тут застосували не голландську, а англійську кладку. Коли в 1908 р власником підприємства став син Йоганна, Генріх, вартість млина оцінювалася у 40 000 карбованців. Зараз у будівлі міститься консервний завод.

3. Будинок Янцена

Величний будинок Янцена, який скоріше за все, був збудований Йоганном Г. Янценом, містився неподалік від млина на розі Німецької та Михайлівської вулиць. Через певний час право на будинок, а також і на млин перейшло до Генріха Янцена. Стіни будинку складені з цегли та оштукатурені.
Міжвіконний простір прикрашають структурні колони. Над вікнами виступають арочні та гострокінцеві фронтони, і здається, що будинок є вищим, ніж насправді. Час дещо змінив вигляд будинку. Багато вікон заклали цеглою, а черепицю замінили на шифер.

4. Кінотеатр “Ілюзіон”

В 1912 р. на вул. Гоголя Яковом Янценом був збудований кінотеатр. Будівля складалася з великого фойє та залу з партером та балконом – амфітеатром, які могли вмістити до 340 осіб, а також великої сцени. Класицистичний фасад відрізнявся елегантністю, з боків знаходилися три магазини, потрапити до яких можливо було з вулиці. Споруда досі експлуатується, хоча її екстер’єр повністю змінився.

5. Завод Мартенса

Завод з виготовлення сільськогосподарських машин було засновано Абрахамом Мартенсом. Цегляна споруда має форму літери С. У деяких місцях стіни виступають вище даху, що робить їх схожими на протипожежні. Головний вхід можна вгадати по слуховому вікну, яке прикрашене аркою. Будівля дуже змінилася з часом. Зовнішні стіни тепер пофарбовані у білий колір, а дах вкриває шифер. Зараз у будівлі розташовується молокозавод.

6. Завод Крігера

Своє підприємство з виробництва сільськогосподарських машин та ливарні Йоган Крігер заснував в 1895 р. Тут виготовляли косарки, молотарки, різноманітні види млинарного обладнання та печей. В 1908 р. вартість підприємства  оцінювалася на 10 000 карбованців. Будівля заводу збереглася до наших днів. Нині він залишається частиною заводу сільськогосподарської техніки.

7. Споруда менонітської школи

Споруду збудували у 1897 р. завдяки зусиллям Йоганна Г. Янцена. Головний вхід підкреслюють чотири круглі колони, які підтримують невеликий фронтон. Кути будинку декоровані трьома пілястрами. Карниз будинку оздоблює декоративна цегляна кладка. Цегляні стіни, включно з колонами, пілястрами та фронтоном, були оштукатурені. Автентична черепиця даху була замінена на шифер. Будинок експлуатується до сьогоднішнього дня.

Софіївка

Софіївку заснували в 1840 роках на відстані 20 км на північний схід від м. Олександрівськ. Маленька менонітська громада Софіївки вважалася частиною колонії Шонфельд (див. розділ 11). Коли в 1873 р. була збудована залізниця Лозова–Севастополь, станція розмістилася саме поблизу Софіївки, що привернуло увагу підприємливих людей. У 1897 р. населення становило 200 осіб, а в 1939 р. воно збільшилось до 5 800. В 1935 р. село набуло нової назви – Червоноармійське. З 1966 р. поселення іменується Вільнянськ. Остання назва збереглась до наших днів. В 1989 р. кількість населення Вільнянська налічувала 17 600 осіб.

1. Завод Нойфельда

Яків Нойфельд переїхав до Софіївки з Андреасфельда в 1886 р. Тут він заснував завод, який своєю територією примикав до залізничної колії. У 1893 р. Нойфельд продав завод Генріху Д. Нойфельду та його тестю Классену, а сам виїхав до Миколаївки, що у колонії Ігнат'єво, де започаткував млин. Завод у Софіївці був відомий випуском сільськогосподарської техніки: жаток, плугів-сіялок, молотарок, сіялок, плугів тощо. В 1905 р. до заводу додалася ливарня, на якій розпочали виробництво городнього, садового та кухонного інвентарю. На території підприємства також містилися великі склади, де до продажу зберігалися деякі імпортні товари з Німеччини (молочні сепаратори, пральні машини). До1908 р. завод створив цілу низку філіалів по території Південної Росії. Серед імпортних товарів були представлені снопов’язалки Мейсі Харіса. У наші дні головний будинок заводу перебуває у задовільному стані. Фасад під час ремонту оштукатурили, підкреслюючи різними кольорами цегляну кладку та арочні вікна. Над ним також добудували незвичної форми аттик з пласкою аркою. На бічних стінах все ще можна побачити автентичний орнамент кладки. У будівлі сьогодні розмістився завод з випуску товарів з неіржавіючої сталі та срібла. Тут виготовляють столові прибори, підноси та металевий кухонний посуд. На заводі діє невеличкий музей, у якому розміщені експонати з історії закладу. Колишній будинок Нойфельдів, щоправда дещо перебудований, використовується приватною фірмою. Покриття даху замінили шифером. На торцевій стіні споруди все ще можна побачити автентичні деталі декору.