Mennonite
                    Architecturepetition


Mennonite Centre Homepage  Title page   Introduction  Chapter 1Chapter 2Chapter 3Chapter 4Chapter 5Chapter 6Chapter 7Chapter 8, Chapter 9, Chapter 10Chapter 11, Chapter 12, Chapter 13, Chapter 14, Chapter 15, Chapter 16, Chapter 17, Chapter 18, Chapter 19

Загальний огляд

Архітектура є віддзеркаленням людей, які її створюють, уособленням їхніх намірів, етнічних рис, цінностей, які вони поділяють, їхніх матеріальних можливостей та умов життя. Будинки російських менонітів – це свідоцтво бурхливої  історії людей, які починали як прості селяни, а перетворилися у горде та процвітаюче суспільство, щоб згодом згинути та розпорошитися вітром.
Хоча меноніти візуально зникли з краєвиду Південної Росії (нині Центрально-Cхідна та Південна Україна) за період 1920 – 1940 рр., величезна кількість їхніх будинків збереглася до наших днів. Ці дома, яким понад сто років, є свідками історії російських менонітів та розвитку їх суспільства. Хоча тепер у колишніх менонітських оселях живуть українці, в них досі можна відчути давній дух конгрегації. Деякі з менонітських фабрик та млинів були перетворені на інші установи, але багато з них все ще функціонують, символізуючи перехід менонітів до промислового суспільства. Колишні маєтки, які сьогодні або покинуті, або перейшли у громадське користування, є свідченням минулого процвітання та самовираження. Деякі медичні та освітянські менонітські установи, такі як школи, лікарні, будинки для престарілих, школи для дітей з вадами слуху, психіатричний шпиталь та сиротинці, все ще працюють та демонструють широкі обсяги соціальної допомоги у колишній менонітській громаді.
Нерідко в наш час міцні та якісні менонітські будинки, збудовані з легендарної червоної цегли, сучасні українці беруться реставрувати, часом не без допомоги менонітської діаспори.
Так сталося, що менонітська архітектура в Росії та Україні розвинулася у часі та просторі із взаємодії різноманітних факторів, таких як соціальні впливи, колективні вірування, особисті мотиви та людські вчинки. Для того, щоб краще зрозуміти менонітську архітектуру, варто звернутися до таблиці стадій її розвитку з позначенням найвиразніших етапів:
Оселення (переїзд та пристосування)                 1789 – 1835 рр.
Розвиток (реформування та стандартизація)     1835 – 1880 рр.
Процвітання (різноманітність та поширення)   1880 – 1914 рр.
Занепад (руйнування та видозмінення)               1914 – 1999 рр.
Відродження (спогади та відтворення)               з 1999 р.
Хоча деякі з цих дат слід вважати спірними, в основному вони відтворюють найважливіші події. Кожна із стадій розвитку менонітської архітектури має свої особливі риси, бурхливі ідеї, громадські цінності, а також економічне, соціальне та політичне підґрунтя.
Оселення – переїзд та пристосування – 1789 – 1835 рр.
Початки менонітської архітектури були закладені першими переселенцями з Пруссії до Новоросії, які у 1789 р. збудували тимчасові помешкання на берегах Дніпра. Це житло по суті було не чим іншим, як наметами, прив’язаними до возів, або обкладеними дерном землянками зі солом’яними дахами.
Переселенці мали надію відновити свій традиційний спосіб життя в новій країні. З іншого боку, хоча вони зуміли зберегти за невеликими змінами релігійні та культурні традиції, колишній уклад поселень відтворити не вдалося. Меноніти звикли до голландських, розкинутих на великих територіях ферм, де кожен селянин мав ділянку землі та власне господарське подвір’я. Коли перші меноніти переселилися на нові, мало заселені землі, російська влада порадила їм оселятися компактно, щоб легше було захищатися від груп мародерів. Меноніти ніколи не жили у тісних, компактно розташованих селах, але, незважаючи на це, вони дуже швидко пристосувалися до нових реалій. Можливо це вдалося завдяки тому, що уряд допоміг з плануванням забудови сіл, слідуючи зразку поселень у Саратовській губернії, куди в період з 1762 р. по 1767 р. переїхали перші німецькі переселенці – католики, лютерани та реформати. Спеціально для них російський уряд приготував плани забудови багатьох селищ волзького регіону.
Перші менонітські села, збудовані в Росії, мали в плані основну вулицю, яка переважно проходила паралельно до ріки або струмка. Уздовж цієї вулиці по один або обидва боки були розміщені сільські подвір’я, утворюючи село (Strassendorf). Кожний фермер володів кількома ділянками землі, що в сумі становило 65 десятин, які справедливо розподілялися з точки зору якості.
Першими переселенцями Хортицької колонії були збіднілі ремісники з малим сільськогосподарським досвідом. Вони починали із розведення овець, шовківництва, а також ткацтва. Але з часом люди пристосувалися до нових умов та почали вирощувати зерно. Наприкінці 1824 р. Хортицька колонія вже була повністю заселена, і, оскільки вона була найпершим менонітським поселенням у тодішній Росії, її почали називати Старою колонією.
Під нові поселення далі на схід від ріки Молочної була виділена наступна, ще більша за розміром  ділянка землі. Переселенці з Пруссії вирушили туди у 1803 р. Свою першу зиму вони провели у Хортицькій колонії, і тільки тоді, коли навесні прибули інші родини, вони разом досягли нового місця. Ці переселенці були набагато краще підготовленні і значно легше пристосовувалися до нових умов. Більшість з них були досвідченими фермерами, які на попередній батьківщині продали свої господарства і приїхали з капіталом, худобою та меблями.
Звичайно, що менонітські переселенці втілювали в архітектурі певний стиль будівництва, подібний до того, якого вони дотримувались у Пруссії. Ці дома мали переважно дерев’яний каркас, який на Хортиці зводився з колод, а у Молочній – з дерев’яних штабелів між вертикальними брусами. Дахи перекривали житньою соломою, як це було у Пруссії. За умовами переселення меноніти  зберігали за собою право вимагати від влади лісоматеріали, хоча місцева адміністрація намагалася переконати їх використовувати доступніші матеріали, як наприклад, камінь. Із часом колоністи зрозуміли необхідність застосування місцевих методів будівництва та почали обкладати дерев’яні каркаси будинків сумішшю глини та соломи. Це підштовхнуло до виробництва сушеної на повітрі цегли з глини, соломи; каміння використовувалося також як цегла. Пізніше глиняну цеглу почали випалювати. Але й тоді багато менонітів, або з необхідності, або через переконання, продовжували жити у найпростіших помешканнях. З підвищенням рівня життя менонітські будинки поступово ставали складнішими, як з точки зору використання матеріалів, так й оздоблення. Але навколишній культурний простір мав на них все ще дуже малий вплив. Меноніти проживали у компактних, самодостатніх общинах, довгий час ізольованими від оточення. Щоправда, це оточення і не могло запропонувати їм нічого цікавого в архітектурному сенсі.
Незабаром була випрацювана модель аграрних поселень. Ізольована закритість колоній, сіл та общин мала величезний вплив на економічне та соціальне життя російських менонітів.
Житлове будівництво 1789 – 1835
Як пояснювалося раніше, піонери-переселенці швидко пристосувалися до умов життя на Хортиці. Дехто будував вкриті соломою землянки з дерну, інші – ті, хто міг дістати будівельний ліс, маленькі дерев’яні зруби. Невдовзі вони почали зводити постійне житло, стіни якого робили зі суміші глини та соломи, яке здебільшого складалося з двох кімнат під солом’яною стріхою. Простий частокіл огороджував подвір’я. Пізніше поселенці будували більш міцні домівки, складені з квадратних колод, з’єднання яких нагадувало хвіст голуба, як це було прийнято будувати над Віслою. Це давало можливість дереву швидше висохнути після паводків. Стайні та стодоли мали дерев’яну конструкцію (фахверк), а стіни були вкриті вертикальною дерев’яною обшивкою. Перші дома в Хортицькій колонії були теж фахверкові. Стіни інших будинків зводили з вертикальних колод з пазами, відстань між якими дорівнювала 2,4 м, і ці проміжки заповнювали шипованими брусками 20 х 20 см, які вкладали горизонтально. Такі стіни покривали штукатуркою з глини та соломи, а вже потім білили. Дах у таких будівлях робили з житньої соломи.
Із надвіслянського регіону меноніти запозичили найпростішу форму житла – витягнутий по формі дім з приєднаними стайнею та стодолою. Дім стояв перпендикулярно до головної вулиці і з’єднувався із стодолою, яка, в свою чергу, сполучалася зі стайнею. Інколи, особливо у колонії Молочній, стайню розміщували під кутом 90 градусів до стодоли. Бувши консервативними у своїх звичках, меноніти влаштовували кімнати у спосіб, у який це робили ще їхні предки у Фландрії та Фрисландії (XVI–XVII ст.), а також у Польщі в XVIII ст.
Кімнати розміщувались довкола центрального приміщення, де знаходилась плита з великим конусоподібним дахом над нею. Таке приміщення називалося «чорна кухня» (Schwartze Küche) або «польська кухня». Хоча за старою голландською традицією кухня мала відкрите вогнище, традицію влаштовувати «чорні кухні» у центрі житла меноніти перейняли від своїх слов’янських сусідів із Пруссії. Плита у «чорній кухні» займала майже усе приміщення, і на ній готували їжу. Назва кухні походила від того, що вогонь був відкритий, і сажа збиралася всередині конусоподібного даху. Простір над дахом використовували для копчення м’яса. У подальшому цей простір закрили стелею, а у дашку зробили димохід, через який виходив дим. Іншою характерною рисою менонітського житла була величезна цегляна піч (Ziegelofen), розташована у центрі помешкання. Такими печами теж користувалися слов’яни, які населяли Пруссію. Піч, зазвичай, містилася позаду кухні, так, щоб дим збирався і виходив у димохід. Нею також обігрівали всі прилеглі приміщення будинку. Завдяки великим розмірам, піч добре утримувала тепло, яке повільно розходилося по кімнатам. Для розпалювання печі господарі використовували низькоякісні паливні матеріали, наприклад, цеглу, виготовлену з перегною та соломи.
Типове облаштування будинку разом зі стодолою та стайнею  демонструє один з будинків у с. Розенталь. У селі Шенхорст також ще залишився будинок, який є прикладом найдавнішої менонітської забудови, яку будувала більшість перших переселенців. Тільки заможні фермери вносили незначні зміни у вигляд свого помешкання.
Незважаючи на скромний вигляд, менонітським будинкам була притаманна певна чарівність. Але їх головною ознакою було тяжіння до простоти та практичності. Подорожуючи колоніє Хортиця у 1838 році, Ксаверій Гомер де Гелл описував побачене наступними словами:
«Будинки одноповерхові, дерев’яні... з високими дахами. Їх частково оштукатурені стіни, їх різьблені димоходи, а також гарні солом’яні дахи, акуратно викінчені, наче єгипетські циновки, справляють приємне враження, особливо якщо дивитись крізь зелень садків, що їх оточують. Вони майже однакові, навіть у найменших деталях, і тільки деякі виділялися трохи іншим кольором, різьбленням або більш витонченою огорожею садків».
Церкви 1789 – 1835 рр.
Звичайно, що переселенці використовували на новому місці і проекти церков (Bethaus), запозичених з прусської традиції. Віра менонітів у важливість спільної молитви та деякі офіційні обмеження і заборони зробили їхні церкви унікальними з точки зору архітектури. У період, коли їхня віра у Пруссії була заборонена, меноніти молилися у домах та стодолах. Після 1750 р., коли заборону скасували, надвіслянські меноніти запроектували аж п’ять типів молитовних будинків. Для того, щоб влада затвердила проект, потрібно було виконати певні вимоги. Менонітам не дозволялося займатися прозелітизмом, і тому їхнім церквам не дозволялось бути більшими, ніж звичайні будинки, а двері та вікна мали відрізнятися від звичайних помешкань.
Через заборони, а також через те, що у менонітів була відсутня традиція будівництва сакральних споруд, ті п’ять проектів церков, зроблених у Пруссії, були дуже простими та нецікавими. Деякі з них біли збудовані з колод, скріплених голубоподібними з’єднаннями, інші (під впливом польської церковної архітектури) – уздовж стін мали вертикальні дерев’яні контрфорси. Деякі будівлі об’єднували житлову зону із чорною кухнею. Ці молитовні будинки мали гостроверхі дахи, прості вікна і за формою нічим не відрізнялися від сусідських осель. Головний вхід не прикрашався, а приміщення для молитви ззовні можна було впізнати лише по трохи більших вікнах. Інтер’єр мав аскетичний характер, що відповідало прагненню менонітів до простоти. У центрі, довкола дещо піднятого амвона, який стояв вздовж більшої стіни, у формі каре були розташовані сидіння. Меноніти надавали перевагу такому розміщенню крісел, щоб люди були повернені обличчям один до одного. Жінки сиділи окремо від чоловіків. Позаду амвона розміщувався балкон. Саме така стара модель прусського молитовного будинку прижилася серед російських менонітів, хоча жодних обмежень у вірі тоді вже не існувало.
Хоча в житті менонітських общин завжди найголовнішим було богослужіння, серед перших переселенців майже не було пасторів, тобто не було й впливових духовних лідерів. Першу менонітську сакральну споруду звели через 10 років після переселення у центрі села Хортиця Хортицької колонії. Вона стала молитовним будинком для членів фламандської конгрегації. До наших днів не збереглося описів цієї споруди, але скоріше за все вона була подібна до старих прусських молитовних будинків (як і у Пруссії меноніти продовжували називати свої церкви «Будинками молитви» (Bethaus)). Дещо пізніше серед адептів Братської общини прижилася назва «Будинок зборів» (Versammlungshaus). Разом з цим, термін «церква» (Kirche) теж вживався всіма релігійними общинами. Своєю конструкцією перша церква у Хортиці нагадувала звичайний житловий будинок. Вона, скоріш за все, була збудована з дерев’яних колод (простір між ними заповнювали глиняною цеглою та соломою), підштукатурених глиною.
Першу церкву у колонії Молочній збудували в селі Орлово (1809). Другу – звели через рік у селі Петерсгаген. Хоча своїм виглядом вони нагадували прусську модель, у документах згадується, що у будівництві використовувався кар’єрний камінь. На будівництво російська влада пожертвувала 6 000 рублів. Це пояснювало, чому община дозволила собі будівництво коштовної кам’яної споруди. То була єдина кам’яна церков на Молочній. Як вже згадувалося, перші менонітські молитовні будинки відрізнялися простотою і нагадували великі житлові будинки. Вівтар та підвищення розміщували біля довшої стіни, що вікнами виходила на вулицю, а головний вхід, який виходив на церковне подвір’я, – з боку або ж з задньої частині. У своїй праці “Молочанська колония”Генріх Ґерц описав типову менонітську церкву у колонії  Молочній наступним чином:
«...Споруда видовженої форми, нефарбована, головним чином дерев’яна. Вівтар стояв на підвищенні вздовж довшої стіни. По один бік містилися крісла для проповідників, по інший – сидіння для  хору. Паралельно до інших стін було розташовано невисоке підвищення, яке називалося “кур” (Kur), де сиділи чоловіки. Жінки та діти сиділи нижче тієї платформи. Кімната проповідника містилася біля входу, навпроти була кімната для жінок. Більшість церков мали і боковий вихід. Вікна у будинку були невеликі та розміщувалися у два ряди. Коли хтось ззовні дивився на таку споруду, то складалося враження, що будинок двоповерховий. Три великі вікна знаходилися лише на стіні з боку вівтаря».
Для порівняння можна згадати, що у Саратовській губернії російська влада також спонсорувала будівництво німецьких церков, і в період з 1764 по 1770 роки було збудовано аж 24 подібні об’єкти. У більшості сіл будували ще й молитовні будинки. Такі перші церкви німецьких колоністів теж були дерев’яні, практичні та дуже прості. Це були споруди прямокутної форми зі спадистим дахом та дзвіницею. Єдине, що їх відрізняло від житлових будинків, – це висота приміщення, яка інколи досягала розміру  півтора або двоповерхового будинка. Вхід у таку церкву був або з боку, або з фасаду, але ніколи  його не розміщували з задньої частини будинку.
Усі перші переселенці Молочної колонії належали до однієї фламандської конгрегації. Вони використовували для богослужіння церкви у селищах Орлово та Петерсгагені. Одночасно  молитви відбувались й у приватних будинках та школах. Упродовж 1820-х рр., коли збільшився приріст населення та продовжували прибувати нові емігранти, було збудовано низку нових молитовних будинків. Іншою причиною побудови нових церков були релігійні розколи між старшою фламандською общиною та новоприбульцями з фрисландської громади. Усередині фламандської общини теж траплялися розколи, що спонукало новоутворені громади будувати окремі церкви. У 1824 р.  фламандську общину залишила більшість її колишніх членів. Розкол спричинив численні суперечки з приводу того, хто має право використовувати кам’яну церкву у Петерсгагені. Нарешті розкольники збудували новий молитовний будинок у Ліхтенау (1826). «Мала община» (Kleine Gemeinde), яка теж відійшла від громади, організовувала молитовні зібрання у приватних будинках.
У результаті цього на кінець 1835 р. кількість церков в обох колоніях – Хортицькій та Молочній – суттєво збільшилась, при цьому сакральні будівлі не змінили свого вигляду. Простота у стилі не вимагалась ані політичними вимогами, як це було у Пруссії, ані релігійними засадами. Меноніти вірили, що церква має виглядати понуро, щоб не прогнівити Бога.
Школи 1789 – 1835 рр.
З давніх давен меноніти наголошували на важливості освіти, без якої не можливо було розуміти віру. Від членів громад як мінімум вимагалося вміти прочитати Біблію, книгу релігійних гімнів та катехізис. У Пруссії не існувало системи публічних шкіл, і дітей навчали у церквах. Коли меноніти переїхали до Росії, їм надали право самим відкривати школи та керувати освітою. Традиції будівництва шкіл меноніти не мали, але невдовзі все ж почали зводили свої школи. Практично через рік–два кожне село мало власну школу. Перші шкільні споруди були примітивними, простими та аскетичними – високі, спадисті дахи, вкриті соломою, та обшиті дошками з коротших боків. Своїми пропорціями, вікнами та дверима вони нагадували найстарші житлові будинки. Часом при школах існували майстерні, що дозволяло вчителям мати додатковий заробіток та отримувати за це гроші. Так само, як і церкви, школи розміщували вздовж головної вулиці, що відрізняло їх від житлових будинків.
Громадські установи (1789 – 1835)
Для того, щоб опікуватися бездомними та бідними, прусські меноніти будували притулки. Згідно з релігійною мораллю та почуттям соціальної відповідальності, їх зводили поблизу церков. Однак ця традиція не була перенесена до Росії. Російським менонітам потрібно було десятки років, щоб згадати про цю традицію та знайти можливості для будівництва установ культурного та соціального характеру.
Професійна  зайнятість (1789 – 1835)
Хоча до переїзду перші меноніти володіли різними професіями та ремеслами, на новому місці вони мусили займатися переважно фермерством, яке було основним джерелом прибутку. Довгий час інші заняття членів конгрегацій вважались другорядними. Спочатку ткачі та годинникарі працювали поза домом. Багато хто з ковалів та пекарів побудували на своїх подвір’ях невеликі прибудови для ремісничої діяльності. Перші приватні підприємства були надзвичайно утилітарними за природою та устаткуванням. Багато менонітів добре зналися на млинарстві, а тому будували вітряні, водяні та кінні млини. Конструкцію перших млинів вони запозичили у Пруссії. Споруди були дерев’яними і зведені таким чином, що могли повертатися за вітром. Пізніше млини замінили на значно більші, побудовані у голландському стилі (Holländer-mühlen).
Перша стадія розвитку колоній завершилася у 1835 році, коли закінчилася еміграція з Пруссії (за винятком переселенців у селище Вальдхайм, яке було засноване у 1836 р.). Незважаючи на важкий початковий період, меноніти вистояли та пустили коріння на своїй новій батьківщині. Їхні прості утилітарні будівлі віддзеркалювали традиції, вписувалися в нове оточення, а підприємливість надала їм змогу прокласти шлях до майбутнього добробуту.
Розвиток – реформи та стандартизація у будівництві (1835 – 1880).
Друга стадія розвитку архітектури позначилася значним прогресом, якого переселенці досягли завдяки реформам та стандартизації. Поштовх до здійснення реформ дав Йоганн Корніс. Він був особливою незалежною за характером людиною, який завжди все робив по-своєму. Корніс волів швидких скакунів, на яких інші боялися їздити. В молоді роки Йоганн Корніс багато відвідував колонії, торгуючи товаром, і ті подорожі розширювали його світогляд. Хоча меноніти завжди відрізнялися тим, що охоче застосовували все нове у сільському господарстві, усе ж їхньою головною мотивацією була необхідність забезпечити стабільність існуючого соціального та релігійного порядку. Йоганн Корніс критикував стереотип мислення своїх побратимів та їх страх перед інноваціями. Він бачив великі можливості економічних нововведень для впровадження соціальних змін, мріяв зробити менонітів зразковими фермерами, прикладом для наслідування в сенсі культури та моралі. Маючи неабиякі здібності до раціонального планування та управління, Корніс втілював своє бачення речей у життя, запроваджуючи реформи у сільському господарстві, освіті та будівництві. Його стратегія часом була діаметрально протилежною до успадкованого способу життя, але демонструвала те, як меноніти та інші народи можуть багато чого змінити на краще шляхом системних методів.
Упродовж трьох десятиліть Корніс керував економічними та соціальними перетвореннями менонітських колоній. За цей час він заснував експериментальну ферму, де випробовував нові методи ведення сільськогосподарських робіт, такі як чотирьохпілля для збільшення врожаю. Він також опрацював спеціальні вимоги для будівництва, що дозволило поліпшити якість та безпеку споруд. Для того, щоб дати менонітам практичні знання для праці на фермах та вдома, він реформував шкільну систему, створив низку рекомендацій щодо навчання та виховання.
Не задовольнившись лише реформуванням установ, Йоганн Корніс, часто застосовуючи навіть авторитарні методи та користуючись добрими стосунками з владою, також запровадив у життя колоній стандартизацію. Корніс керував «Аграрним товариством» (Landwirtschaftlicher Verein), яке було створене у 1836 р. Це товариство вирізнялося великим обсягом повноважень, якими його наділила Опікунська контора. Головна урядова установа займалася питаннями колоністів. Аграрне товариство зосередилося на економічних та культурних змінах в колоніях, що було можливим за умов регулювання та раціоналізації господарства. Свої думки та бачення з цього питання Корніс та товариство пропагували в періодичних виданнях під егідою Опікунської контори. У 1846 р. були надруковані плани та призначення менонітських садиб з їх детальними описами. Наведений нижче уривок дозволить простежити точку зору, яка домінувала:
«Людство завжди існувало згідно з певними правилами. Щоб щасливо жити у людському середовищі, ми постійно мусимо вчитися. Першою вимогою є послушенство. Тому ніхто не повинен нарікати, якщо ситуація вимагає поступитися власними інтересами задля інтересів громади. Таке ж саме правило і в архітектурі – група або община має значити більше, ніж індивідуум, а практичність – більше, ніж краса. Якщо без особливих зусиль людський розум може поєднати корисне з прекрасним та індивідуальне з колективним, то результат вийде приємним, корисним та прибутковим».
Як голова товариства Корніс піддав стандартизації плани усіх  селищ, садиб, подвір’їв, а також рекламував традиції висадження дерев. Його схильність підводити під стандарт навіть найменші деталі стала легендарною. У Хортицькій колонії жартували, що внаслідок регламентації будівництва на Молочній помешкання були зведені так рівно, що якщо б влада наказала кожному господарю відкрити фасадні та тильні двері будинку одночасно, то крізь них можна було б побачити ціле село – з одного кінця до іншого.
Час від часу спалахували пожежі, які знищували села. Корніс запровадив спеціальні рекомендації та написав інструкції, які б зменшували ризик пожеж. Ці вимоги включали заборону будувати дахи будинків з легкозаймистих матеріалів, а також радили зводити додаткові стіни між будинками, які б захистили господарства від вогню та підтоплення, вчили тому, яких заходів треба вживати для захисту приміщень, збудованих з дерева, соломи та очерету. Згідно з рекомендаціями, найкращим вважався будинок, зроблений з випаленої глиняної цегли та вкритий глиняною черепицею. Переконуючись, що такі садиби дійсно менше горять, адміністрація колоній незабаром сама почала вимагати будувати рекомендовані Корнісом будинки. Як наслідок, почали відкриватися фабрики з випуску черепиці та цегли. При будівництві цегла клалася у спосіб, як це робили ще в Голландії. Усі менонітські кам’яні будинки мають однакову кладку. Її схема була такою: першу цеглину клали у довжину, уздовж стіни, а наступну – упоперек. Ті цеглини, що лежали вздовж стіни, зміцнювали їх у довжину, а поперечні надавали додаткової міцності стінам по ширині. Такий принцип голландської кладки надавав надзвичайної міцності будівлі. Із часів середньовіччя саме голландська кладка була найпопулярнішою у всіх західноєвропейських містах. У Німеччині цю систему цегляної кладки називали готичною (Gothischer Verband), або польською (Polnischer Verband). Після 1600 р. почали застосовувати голландську кладку в Англії, і вже до 1700 років усі цегляні будинки було збудовано у такий спосіб. Меноніти застосовували червону цеглу, і будівництво за голландським методом робило усі будинки ще більш подібними.
Поштовх до стандартизації надав візуального втілення менонітському прагненню до порядку та однаковості, а також зробив їхні села дуже своєрідними. Подорожуючи колонією Молочною, В. Борисов описував свої враження наступним чином:
“Уявіть собі неповторну картину цілої низки менонітських сіл, які нерозривним ланцюгом тягнуться вздовж ріки Молочної... єдине, що псує приємне враження, то це симетрія, особливий порядок у плануванні колоній, однаковість будинків, садів, огорож та полів...”
Житлове будівництво  (1835–1880)
Плани-схеми сіл та вигляд будівель стали стандартними по всіх селах Хортицької та Молочної колоній. Аграрне товариство на чолі з Корнісом опрацювало проекти будинків та їх облаштування. Згідно з вимогами, які були розроблені  у 1846 р., будинки  мали бути лише двох розмірів – на чотири, або на шість кімнат. Обидва проекти передбачали простору та світлу кухню, що мало попередити нещасні випадки. Інші вимоги стосувалися  наявності додаткових протипожежних стін між хатою та стодолою, мінімальної товщини зовнішніх стін та застосування матеріалів, які б протистояли паводкам. Також передбачались: мінімальний виступ даху (71 см), мінімальна висота стелі (2,7 м), висота коминів та розміри зовнішніх вікон (0,89 м заввишки та 0,71 м завширшки), розмір дверей (2,13 м у висоту та від 0,98 м до 1,07 м у ширину; їх місцезнаходження та спосіб відкриття). Також були спеціальні рекомендації щодо пічки, збирання сажі і золи. Вимоги, за якими будувалися стодоли, передбачали мінімальну висоту у 2,4 м, тип стін та їх розміри (1,78 м), тип кріплення дверей та їх деталі (заборонялися гострі краї). Нарешті, була обумовлена відстань між будівлями садиби – від 12,8 м до 17,0 м, а до сусіднього будинку – від 21,3 м до 25,6 м.
У середині 1800 років випалена цегла стала найбільш розповсюдженим матеріалом для будівництва будинків. Але тоді найчастіше робили дахи з  соломи,  і тільки деякі споруди мали на даху черепицю. До кінця 1870 р. більшість старих будинків було перебудовано на будівлі з цегли та черепиці. З того часу оздоблення будинків майже не змінилося. Хоча меноніти і застосовували нові матеріали та технології, вигляд їхніх будинків все ще нагадував той надвіслянський тип будівлі кінця XVIII ст. Через сувору стандартизацію та відокремленість менонітських общин, вплив на їхню архітектуру зовнішньої культури будівництва був мінімальним. Незважаючи на перехід до вирощування пшениці, застосування нових матеріалів та технологій, зовнішній вигляд менонітських будинків  залишався  таким, як колись у районі дельти Вісли.
Церкви (1835–1880)
Досить довго стиль менонітських церков у Росії залишався незмінним. Церковна споруда у селі Орлово колонії Молочної, яку перебудували (1839), розширили та підвищили (1880), зберігала ті ж самі пропорції, форму даху та план інтер’єру, як і колишня будівля. Щоправда, вікна стали більшими та зовнішнє оформлення поліпшилося. Проект менонітської церкви у селі Гнаденфельд колонії Молочна, збудованої у 1854 р., брав за основу менонітську церкву у Данцигу (1818–1819),  на якій відчувався вплив пізнього бароко, що можна спостерігати у стилі менонітських сакральних споруд Німеччині та Нідерландів того часу. Вікна були арочними, а дах було змінено на наметовий. За правилами споруда містилася паралельно до вулиці і займала особливе місце в плані села. Інтер’єр, окрім двох балконів, був досить традиційним. Подібна церква з великими арочними вікнами у стилі бароко була збудована у Новому Гальбштаті колонії Молочної між 1852 та 1859 рр. Разом з цим вона мала певну відмінність – одну прибудову до довгої стіни для головного входу та дві – для бокових.
Школи 1835–1880
Школи почали значно змінюватися у 1843 р., коли Товариству сільського господарства  на чолі з Йоганном Корнісом були надані повноваження контролювати освіту – спочатку на Молочній, а потім – у Хортицькій колонії. Товариство ініціювало радикальні зміни у системі освіти, які також стосувалися самих будівель шкіл. Одним із численних нововведень була заміна старих шкільних споруд на нові, просторіші та світліші, що мало поліпшити навчальний процес. Корніс особисто вплинув на стиль нових шкіл, запровадивши наметові дахи із фронтоном, які називалися “корнісовськими”. Вважали, що Корніс надавав перевагу такій формі саме тому, що вона нагадувала йому споруди у його рідній Пруссії. Такий дах поступово з’явився також у церквах та приватних будинках.
Громадські установи 1835–1880
Перша менонітська сільська лікарня була збудована у 1870 р. в с. Розенталь. Це був невеликий і дуже просто оснащений будинок з двома ліжками. Оплачував їх власник фабрики, який за  фабричним законодавством повинен був надавати медичну допомогу своїм робітникам. Кошти на утримання лікарні ділили між собою Хортицька управа та місцеве земство.
Зайнятість менонітів у 1835–1880
На початковому етапі існування колоній вся продукція менонітської промисловості вироблялася для місцевих нужд. Після Кримської війни 1853–1856  років ситуація змінилась. Під час війни виготовлені менонітами підводи влада використовувала для перевезення продовольства  до Криму та у  зворотному напрямі. Тоді ж ці підводи і завоювали репутацію якісних та витривалих. Після війни відкрилися нові майстерні, і меноніти почали виготовляти тяжкі сільськогосподарські підводи для ринку. Підводи особливо цінилися, і попит на них постійно зростав, підвищуючи репутацію менонітської промисловості. Велика популярність механізмів призвела до того, що виробники винайшли методи як прискорити виробництво, а також урізноманітнили типи аграрної техніки, що виготовлялася ними. Після 1860 р. виникло багато майстерень, які випускали різноманітну техніку для села. Ці прості майстерні з часом перетворилися на фабрики.
Друга стадія розвитку закінчилася, коли тисячі менонітів емігрували у 1870-х рр. до Північної Америки. Незважаючи на десятиліття внутрішніх конфліктів щодо землі та ставлення до віри, російським менонітським громадам вдалося перетворитися у дисципліноване суспільство. Функціональний, стандартний та планований стиль їх споруд та сіл відображав тяжіння менонітів до всього патріархального та прагматичного. За цей період меноніти здійснили значний прогрес і підготували основи для майбутнього процвітання.
Процвітання (поява різноманітності та поширення нововведень) (1880–1914)
Третю стадію розвитку менонітських громад часто називають «золотою добою», оскільки вона уособила найвищі здобутки менонітського суспільства у Росії. Еміграція найбільш консервативної частини громади вивільнила нові землі та відкрила шлях до розбудови та нововведень. Менонітам, які залишилися, вдалося пристосуватися до урядових реформ з русифікації і заснувати раціональну систему установ, які мали зберегти менонітське суспільство. У цей час світогляд багатьох менонітів розширився, вони вже не обмежувалися лише  інтересами громади, але й почали цікавитися всім, що відбувалося у світі.
Росія ставала все більш урбанізованою, а Європа успішно просувалась на шляху індустріалізації Панувало різноманіття стилів в архітектурі, але жодний не переважав. Якийсь час була популярною еклектика, і на фасадах споруд можна було знайти поєднання деталей кількох класичних стилів. Оскільки більшість будинків зводились із цегли та потім вкривались штукатуркою, легкою справою було надати їм риси найрізноманітніших стилів. Як писав один критик: “Російська архітектура того часу була одним суцільним безладом, що найкраще відповідало хаосу в цілому суспільстві. На початку 1900 років на зміну еклектиці приходить новий стиль, який у Франції називався Art Nouveau, у Німеччині – Jugendstil, a y Англії – Arts and Crafts. Це – стиль модерну.
Чим більше подорожували меноніти Росією, Європою та навіть Північною Америкою, тим культурнішими вони ставали, тим більше нових технологій та стилів застосовували у колоніях, і це, у свою чергу, відображалося на зовнішньому вигляді менонітських садиб. Хоча російська архітектура теж впливала на менонітську, але тепер меноніти мали своїх вчених, досвідчених інженерів та архітекторів, таких як Пітер Соломон Петерс, Йоганн Петерс та Йоганн Брейль. Так само, як і їх російські колеги, після закінчення місцевих університетів вони навчалися за кордоном, у Західній Європі. Їх спонсорували заможні та впливові замовники, які самі були освіченими людьми, які були обізнані в культурних надбаннях світу. Саме такі клієнти бажали продемонструвати все нове та модне.
На цей час багато менонітів переселилися у міста. Тисячі з них заклали великі маєтки, інші –  стали впливовими промисловцями,  деякі почали відігравати важливу роль в уряді та політиці. Окрім будинків, шкіл та церков, меноніти почали будувати банки, магазини, аптеки, установи з охорони здоров’я та соціального захисту, лісові табори. Наприкінці ХІХ ст. менонітські будинки набули дуже сучасного вигляду. Вони мали водогін, систему опалення. гарячу воду, електричне освітлення, телефон. Туалети в приміщеннях будинків з’явилися задовго до того, як їх дістали північноамериканські меноніти.
Меноніти змінили також своє  ставлення до архітектури, як до чогось такого, що мало бути лише практичним. Їхні будинки виглядали більш різноманітно, підхід до будівництва став творчим та витонченим, з відчуттям сучасності, гордості та величі.
Житлове будівництво 1880–1914 рр.
У XIX ст. менонітські будинки ставали більшими за розміром. Їхні стіни, як і стіни стодол, були цегляними та оздобленими. З вулиці на подвір’я мешканці входили через великі орнаментальні ворота-стовпи, які ставали дедалі вишуканішими у імпровізованих змаганнях із сусідами.  При порівнянні пропорції подвір’я відносно вулиці здавалося, що такі ворота були насправді занадто великими, але у цьому виражався статус власника. Ближче до самого будинку була хвіртка, і саме нею найчастіше користувалися. У цей період на стиль менонітських садиб у значній мірі впливають зовнішні фактори, і часто для будівництва наймають неменонітів. Власники великих маєтків та промисловці відмовляються від традиційного менонітського стилю «будинку зі стодолою», а їхні садиби стають подібними до російських та західноєвропейських.
Церкви (1880–1914 рр.)
У будівництві менонітських церков  на цьому етапі розвитку сталися великі зміни. Їх арочні вікна поступилися великим неоготичним, оскільки саме цей стиль був найбільш популярний у європейській архітектурі. Крім неоготичних вікон використовувалися й інші деталі цього стилю, особливо в інтер’єрі. Згідно з неоготичним стилем з одного кінця прямокутного храму знаходилось підвищення – амвон. Вхід розміщувався з протилежного боку, а між ними – центральний прохід з кріслами по обидва боки. Головна вісь храму змістилася на 90 градусів, і характер такої церкви вже переставав бути традиційно менонітським. Прикладами такого ж стилю можуть бути  визнані церква у Ніколайфельді, колонії Язиково, збудована у 1888 р., а також у селищі Кронсвайде та Шенвізе Хортицької колонії. Однак дахи у таких церквах були такими ж, як на житлових будинках. Храми мало прикрашалися зовні та будувалися паралельно до центральної вулиці села.  Вони відрізнялись оздобленими огорожами з воротами-стовпами, як і у садибах, які проектувалися у подібному стилі.
Неоготичний стиль був досить популярним. Свідченням тому є церкви у селах Петерсгаген, Ландскроне,  Шензее у колонії  Молочній. Змінилася конструкція даху – він набув форми фронтону з обох кінців. Бокові стіни стали прикрашати контрфорсами між вікнами, а зовнішні стіни – оздоблювати. Такі Менонітські церкви нагадували готичні собори у мініатюрі.
Неоготична менонітська церква 1900 року в с. Айнлаге Хортицької колонії на фронтоні прикрашена навіть розетою, складеною не з вітражів, як це було у готичних соборах, а з цегли. Менонітська церква у Мелітополі, що датується 1913 р., мала невисоку дзвіницю, що завершувалася великим хрестом. Проект був запозичений з Пруссії. Деякі прихожани тієї церкви, впливові люди, дуже пишалися тим, що їхня церква першою дістала схвалення влади на будівництво дзвіниці та встановлення дзвонів.
Школи  1880–1914 рр.
Після 1870 р. система адміністрування освітою змінилася. У кожній колонії були сформовані свої шкільні ради (Schulräte). Щоправда, у 1881 р. усі школи перейшли під контроль російського Міністерства освіти, і саме тоді почалася політика русифікації. У зв’язку з цим зросла кількість менонітських освітянських установ – засновувалися зовсім нові шкільні заклади (зокрема, чоловічі середні школи (Zentralschulen)), середні школи для дівчат (Mädchenschulen), а також педагогічні коледжі (Lehrerseminare). На цьому етапі аж до 1914 р. будується велика кількість нових шкіл. Усі вони зводилися у різноманітних стилях, які тоді існували.  Переважно то була еклектика з елементами неокласицизму (як видно із стилю школи у Гальбштаті колонії Молочної), елементами неоготики (школа у Ніколайфельді колонії Язиково), або з поєднанням стилів як у Розенталі колонії Хортиця. Зустрічаються також споруди у стилі модерн. Це, наприклад, будинок педагогічного коледжу на Хортиці та середня школа у селі Орлово  колонії Молочної. Як і до садиб та церков, на подвір’я шкіл учні входили крізь ворота-стовпи у стилі, що підкреслював стиль будинку. Часто на архітектурний вигляд шкіл впливали смаки землевласників та промисловців, які входили до складу шкільної ради та фінансували будівництво таких установ, а також утримували їх за свій кошт.
Громадські установи 1880–1914  рр.
У зазначений період швидкими темпами будувалися і громадські менонітські установи. В 1909 р. міська адміністрація звела нову лікарню на Хортиці. Невдовзі поблизу неї один з промисловців збудував ще один приватний шпиталь. У цей же час у менонітських колоніях зводяться будівлі  для  низки громадських установ. Між 1900 та 1914 рр. у колонії Молочній  було збудовано три лікарні (у селищах Мунтау, Вальдхайм та Орлово), два притулки для престарілих (у Рюкенау та Курушани), сирітський будинок (Гроссвайде), школу для глухих (Тіге), а також дитячий садок (Мунтау). Оскільки  такі установи переважно фінансувалися заможними землевласниками та промисловцями, які багато подорожували та зналися на модних стилях, поширених у Росії та Європі, то їхні смаки позначалися на цих спорудах, про що свідчить використання найрізноманітніших архітектурних стилів. Стиль кількох установ, як, наприклад, у шпиталях Бетанії та Олександрабаді, базувався на німецьких проектах.
Зайнятість менонітів у  1880–1914
На цій стадії розвитку меноніти увійшли в еру індустріалізації. Канули в історію майстерні й млини, на їх місці виникли великі фабрики та заводи з виробництва борошна. Останні особливо швидко розбудовувалися після Кримської війни. І хоча у багатьох селах збереглися невеликі вітряні млини, більшість менонітських підприємців будували нові, що працювали на паровій енергії. Зводилось багато заводів з випуску сільськогосподарської техніки. Будинки цих промислових об’єктів, збудовані з цегли, яка вкладалася гарною декоративною кладкою, були схожими. У кладці особливо популярним був мотив арок. Часто вікна також були арочними. Надзвичайно декоративними були зовнішні стіни млинів, що нагадували подібні споруди в Європі. Власники фабрик регулярно їздили за кордон для участі у промислових виставках, і їм були добре відомі напрями розвитку технічної архітектури. Вони охоче втілювали побачене у себе вдома. Варто зауважити, що, хоча для будівництва таких фабрик та млинів і використовували найновіші на той час технології, на їхньому зовнішньому вигляді це не позначалося. Коли почали застосовуватися легкі стальні конструкції та готові металеві компоненти, як, наприклад, внутрішні сходи (жіноча школа у Розенталі), зовні споруди будували все з тієї ж декоративної цегли. Окрім солідних промислових закладів у менонітських колоніях були ще невеликі фабрики та цехи (цегельні, пивоварні та ін.). Їх  також будували з червоної цегли, але вони відрізнялися різноманітністю стилістичних деталей. Загалом такі об’єкти мало чим відрізнялися від неменонітських будівель.
Третя стадія розвитку менонітського суспільства завершилася початком Першої світової війни в 1914 р., коли менонітське будівництво майже  скінчилось. Незважаючи на зростаючий вплив російського націоналізму та антинімецькі настрої, меноніти зберегли свою особливу та, без сумнівів, ґерманську культурну спадщину. І хоча у менонітському середовищі завжди переважала схильність до підкорення, багато менонітів уникнули масового психозу та залишилися самі собою.
Привілеї менонітів зменшилися підчас війни, але й тоді, володіючи великими землями, капіталом та засобами виробництва, вони зуміли утриматися на певному рівні. Велич їхньої архітектури віддзеркалювала прагнення менонітів до здобутків та певного статусу. Колапс Російської імперії, що  неминуче наближався та  супроводжувався знищенням владних структур та моральних цінностей, на які опиралися меноніти упродовж 125 років, призведе до різкого занепаду менонітської спільноти.
Занепад (руйнування та зміни) 1914–1999 рр.
Четверта стадія історії менонітського суспільства в Росії припала на роки Першої світової війни, революції, громадянської війни, а потім радянської колективізації, розкуркулення, сталінських чисток та Другої світової війни. У цей період радянський уряд вів війни, намагався усіма методами досягти рівня індустріальної країни, а також постійно переслідував та знищував “ворогів” народу. У результаті цього меноніти, як й інші національні меншини, а також певні прошарки суспільства, практично зникли з України. Це сталося  в наслідок еміграції, заслання, фізичного винищення. Їхні колишні будівлі були або зруйновані, або розібрані, або пристосовані під інше використання.
 Наприкінці Другої світової війни внаслідок  ведення бойових дій багато менонітських будинків було зруйновано. Часто залишалися самі лише стіни. Після війни у багатьох будинках нові мешканці реставрували дахи, до яких пристосовували стіни, найчастіше роблячи їх на декілька цеглин нижчими. Дах покривали здебільшого рифленими плитками з цементу та азбесту, а фронтони зашивали вертикальними дерев’яними дошками. Багато інших покинутих менонітських  кам’яних будинків зруйнувалися, оскільки ними  ніхто не опікувався.
У радянський період діаметрально змінилося призначення вцілілих менонітських споруд. Держава їх спочатку націоналізувала, а потім пристосувала  для іншого використання. У колишніх менонітських садибах та громадських установах були засновані дитячі будинки, лікарні, поліклініки, квартир, або було розташовано місцеву адміністрацію. Менонітські школи по сьогоднішній день часто використовуються за призначенням. В атеїстичній державі менонітські церкви були перебудовані на школи, театри, зерносховища, склади фуражу та клуби.
Багато менонітських будинків того часу розібрали, а будівельний матеріал дозволили використовувати українським та російським родинам для власних потреб. Менонітські житлові будинки, які влада вважала завеликими для використання під житло, часто руйнували, а на звільненій ділянці будували кілька малих будиночків. Якщо такі оселі зберігались, то в них заселяли по кілька сімей, і такий будинок ставав “комуналкою”. Майже усі господарські будівлі, як, наприклад, стодоли, за часів колективізації були зруйновані, а цеглу використали для будівництва житла. З тією ж метою руйнували навіть кам’яні нагробки на менонітських кладовищах.
 Стадія занепаду закінчилася у 1999 р., незадовго після того, як розпався Радянський Союз, а Україна здобула незалежність. Після 85 років небуття меноніти отримали можливість відвідати Україну, доторкнутися до будинків своїх предків та відновити деякі з них. Незважаючи на, здавалося б, повну відсутність менонітських нащадків в Україні, менонітська діаспора зберегла глибоке почуття спорідненості з цією землею. Деякі менонітські споруди досі залишаються у надзвичайно доброму стані, незважаючи на час, погану опіку та перенесені випробування. Вони очікують на  відродження.
Відродження (спогади та відтворення) від 1999 р.
Цей останній етап почався, по суті, тоді, коли українці та меноніти з Північної Америки виявили бажання разом відновлювати історію, а з нею й будинки, які належали колись менонітському населенню у Росії. Після розпаду СРСР менонітська діаспора почала активно відвідувати Україну. Багато туристів, науковців та просто друзів побували за останній час на цій землі. У 1999 р. північноамериканські науковці та молоді вчені з України та Росії, які вивчають менонітську історію, а через неї і минуле своєї країни, зібралися на спільну конференцію у Запоріжжі. Ця конференція, а також організована підчас роботи форуму виставка предметів менонітської спадщини викликали жвавий інтерес преси і значно поглибили  знання про вклад менонітів у розвиток України. Того ж року були відкриті перші пам’ятні дошки та поставлені пам’ятники, що нагадували про менонітське минуле.
За останні кілька років, завдячуючи українській владі та приватним спонсорам, було повернено до життя кілька менонітських споруд. Зокрема, відреставровано будинок Германа Бергмана у селищі Солене, де зараз розмістився краєзнавчий музей. У Дніпропетровську відбудували будинок Тевса, де зараз міститься консульство Ізраїлю, магазини та офіси.
Менонітська діаспора бере активну участь у процесах відбудови. В 1999 р. за фінансової допомоги однієї з канадських родин була відреставрована церква у Кутузівці (Петерсгаген). Це одна з небагатьох менонітських церков, що збереглася до наших днів. Нині у ній відбуваються богослужіння місцевої менонітської громади, де пастором є російський меноніт-репатріант. Колись він емігрував до Німеччини з однієї з радянських азіатських республік. Що особливо тішить, він має менонітське коріння, а також знає російську мову.
На Хортиці та у Молочанську (Мунтау) на гроші спонсорів були відновлені колишні менонітські лікарні.
Головним прикладом співпраці менонітів та українців є перебудова жіночої школи у м. Молочанськ в 2001 р. Цей будинок з чудовим фасадом у стилі необароко мав особливе значення в історії менонітів. Його збудували в 1905 р. як школу для дівчаток, оскільки російські закони не дозволяли дівчатам вчитись у середніх школах разом з хлопчиками, як це було раныше в менонітських школах. Споруда складалася з чотирьох світлих та просторих приміщень, бібліотеки, кімнати вчителя та великого фойє. Школа функціонувала до Громадянської війни як менонітська жіноча гімназія, а у роки радянської влади – як державна школа. Будівля пережила навіть Другу світову війну, коли, з розповідей очевидців, усі навколишні будинки були знищені німецькими військами під час відступу.
Коли мерія міста виставила цей будинок на продаж, місцеві жителі звернулися до менонітів з проханням про допомогу щодо відбудови. На той момент молодшими класами використовувалася лише одна класна кімната та бібліотека. Коли північноамериканські меноніти довідалися про продаж будинку у самісінькому серці їхньої колишньої колонії, вони почали діяти. Так було утворено організацію Друзі Менонітського центру в Україні (ОДМЦУ). Ця організація викупила споруду і вирішила її відреставрувати, замовивши проект у архітектурному бюро «Фрізен Токар Архітектс».
Будинок розміром 14 х 24 м, що розмістився на великій ділянці, засадженій деревами, добре виглядав зовні, але потребував серйозної відбудови. Реставраційний проект виконувався у Канаді, а потім був відкоректований з урахуванням місцевих реалій. Керівником будівництва став інженер-будівельник Сергій Леткеман із Запоріжжя – людина зі стажем та досвідом. Будівельні роботи вели місцеві спеціалісти. Матеріали закупляли у Запорізькій області. Канадські фахівці стежили за тим, щоби зберегти історичний вигляд споруди, а також проводили інсталяцію необхідних електричних та інших кабелів. Вони приїздили на місце реставрації, але частіше спілкувалися через Інтернет.
У процесі реконструкції напівзруйнований азбестоцементний дах було замінено на глиняну черепицю, встановлені нові металеві ринви та водостоки. Зовнішні стіни відчистили та відремонтували. Зняли й замінили штукатурку та планки із внутрішніх стін і стелі. У фойє, кухні та туалетах поклали підлогу з керамічної плитки. У решті приміщень було покладено паркет, у вікнах установлено подвійні склопакети. Стелю додатково ізолювали, а туалетні кімнати розширили настільки, щоб туди могли заїжджати люди на інвалідних візках. Будинок було сполучено з міським водогоном, але через відсутність каналізації у місті у підвалах розмістили великі збірники (сусідні будинки користуються туалетами у дворах). Щоб не бути залежним від центральної опалювальної системи, було придбано газовий бойлер для нагрівання води та опалення. Була замінена кабельна мережа, проведено нову електричну проводку, легку арматуру, встановлено розетки та сучасні кабелі для комп’ютера та Інтернету. Майданчик довкола будинку зробили під нахилом, що дозволяє відводити від дому зайву вологу. Будівельники проклали доріжки для візків та пандус для заїзду. Усі відновлювальні роботи тривали  сім місяців.
Урочисте відкриття Центру відбулося у 2001 р. Тоді зібралося кілька тисяч місцевих мешканців, туристи з Північної Америки, прибув Посол Канади в Україні, були присутні представники української влади. Головне завдання Менонітського центру – надання місцевим людям медичної та освітньої допомоги, тобто саме те, що роблять північноамериканські меноніти вже довгий час в Україні. Поряд з тим, що діяльність центру в даний час фінансується з-закордону, нині реалізується кілька проектів, ініційованих українцями. Завдяки всім тим, хто долучився до заснування та роботи Центру, стало можливим відбудувати минуле.